Батьківщино, здрастуй! Вірші та народні пісні кримських татар

Мости духовного єднання

Якщо ще кілька років тому можна було, як кажуть, на пальцях перелічити зроблене у напрямку духовного єднання двох наших літератур — української і кримськотатарської — то нині, за часів незалежності України і повернення кримських татар із вигнання на землю своєї історичної Батьківщини Крим, уже потрібно немало часу і копіткої праці, аби назвати чимало прикладів спільної праці наших письменників у розвої мостів аркодужного єднання. Гадаю, питаннями детальнішого і всебічного дослідження творчої дружби представників літератур двох народів, котрі живуть поруч на одній землі однієї вільної і незалежної держави, займуться чи зараз, чи в майбутньому наполегливі дослідники-літературознавці. Я ж, слідом за коротким, схематично окресленим дослідженням, на жаль, уже покійного кримськотатарського поета і перекладача з української літератури Юнуса Кандима “Джерела духовного єднання”, також зроблю спробу не переспівувати його, а дещо доповнити дослідження новими фактами і повідомленнями про нові видання, не вдаючись до глибокої історії. А вона, історія взаємозбагачення і взаєморозвитку української та кримськотатарської літератур, глибока, багата цікавими фактами і подіями.
Згадку про кримських татар можна зустріти в творах письменників давньої української літератури Касіяна Саковича (XVII ст.), Лазара Барановича, Семена Дівовича та інших. Твори ж кримськотатарських авторів Джанмухаммеда та Едіпа Ефенді присвячені періоду визвольних змагань українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Це поеми “Тугайбей” та “Сефер Наме” (“Поема про похід”), які в уривках дійшли до наших днів.
Якщо говорити про авторів пізнішого періоду, а саме XIX століття, то тут чільне місце посідає кримська тематика в творчості видатної поетеси Лесі Українки (1871-1913), котра волею долі змушена була не раз відвідувати Крим, приїжджаючи сюди на лікування. Якщо в цілому підсумувати термін її перебування у цьому, як вона називала “татарському краї”, то він складає понад три роки.
Уперше дев’ятнадцятирічна дівчина-українка Леся Косач побувала в Криму разом зі своєю матір’ю відомою письменницею і громадською діячкою Оленою Пчілкою влітку 1890 року. Відвідавши Євпаторію, Бахчисарай, Південний берег Криму, молода українка під враженням побаченого згодом напише цикл віршів “Кримські спогади”, серед яких є вірші “Бахчисарай”, “Бахчисарайський дворець”, “Бахчисарайська гробниця”, “Татарочка”, в яких яскравою лінією проходить кримськотатарська тематика.
Дуже характерний у цьому плані вірш “Татарочка”.
Десь на якихось своїх кримських шляхах-дорогах юна українка зустрілася зі своєю ровесницею-татарочкою в національному вбранні. Ця зустріч її дуже схвилювала, адже й сама Леся обожнювала свій національний одяг, скільки маємо фотосвітлин, на яких бачимо Лесю і маленькою, і юною у вишиваночці та віночку зі стрічками…
Отож ця зустріч із татарочкою неабияк її зворушила і вилилась у теплі, щирі рядки однойменного вірша. Ось якими ніжними словами змальовує Леся героїню свого вірша: “молоденька і вродлива”, її “смуглявий вид ледве прикриває шовком шитая чадра біленька”. На чорнявій голівці “червоніє шапочка маленька”. А очі в сеї юної татарочки-чарівниці, наче блискавиці, “так і грають з-під брівок темних!”
Згодом, будучи уже відомою письменницею, Леся Українка перебуваючи в Криму, цікавилася побутом, мовою, звичаями і фольклором кримських татар. У листі до Михайла Драгоманова — свого дядька, відомого історика, дослідника української народної творчості, Леся писала, що “хотіла б одну річ видати, це, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, є їх немало і дуже схожі на українські…”
Леся Українка захоплювалась легендами кримських татар, а також жваво цікавилась історією і культурою мусульманського Сходу. Леся добре знала наукові праці Агатангела Кримського, зокрема, “Мусульманство і його будучина”. Можливо, це й наштовхнуло Лесю Українку написати у квітні 1907 р. в Ялті невеликий драматичний діалог “Айше і Мохаммед”. В основі діалогу — легенда про палке кохання Мохаммеда — основоположника мусульманської релігії — до юної Айше, на якій він одружився після смерті своєї дружини Хатіджі. Леся раді-ла любительським виставам на сцені своєї невеличкої п’єси “Айше і Мохаммед”.
Окрім віршів і драматичної поеми “Іфігенія в Тавриді”, Леся виношувала творчі плани написати більш солідне художнє полотно на кримськотатарську тему. Про свої творчі задуми вона повідомляла в листі до матері 16 лютого 1908 р. з Ялти: “…хочеться, коли буде знов прояснення (в здоров”ї — Д. К.), написати маленьку історичну повість з татарсько-українських часів (приязнь малого українця — сина бранки — і татарочки-селянки, незважаючи на традиційний антагонізм старшого покоління, потім дальша доля сеї пари, таки розлученої життям…”). Однак подальше загострення хвороби не дало Лесі Українці здійснити свої задуми.
Яскраву творчу сторінку посідала кримська тематика і в творчості класика української літератури Михайло Коцюбинського (1864-1913), який не раз бував у Криму наприкінці XIX століття. Він відвідував базари, татарські школи, вивчав побут та звичаї, мову кримських татар, цікавився історією і культурою краю. У своїх оповіданнях “В путах шайтана”, “На камені”, “Під мінаретами” письменник з любов’ю до кримськотатарського народу змальовує життя простого люду, його хвилювала й доля кримськотатарської інтелігенції.
Сторінками давньої кримськотатарської літератури цікавився й інший класик української літератури Іван Франко (1856-1916). У 1915 році він написав статтю “Кримський хан Газі Гірей (1588-1607) і дещо з його віршів”. Переклав україн-ською мовою його газелі “Проста душа для нас ліпша, як простий ріст”, “Я борець твій і невільник…”, “В обороні фортеці Зомбор”. Ці газелі, майстерно виконані класиком, увійшли до антології кримськотатарської поезії “Окрушина сонця”, що побачила світ 2003 року у київському видавництві, котре нині носить назву “Етнос”.
Великий внесок у розбудову мостів духовного єднання української та кримськотатарської літератур зробив академік Агатангел Кримський. Він уперше створив українською мовою “Коротку антологію кримськотатарської поезії”, яка увійшла до його парці “Студії з Криму” (1930). Окремим розділом у цих студіях А. Кримського було дослідження “Література кримських татар”. Це дослідження уже в кінці 90-х років ХХ століття професор Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського Олександр Іванович Губар, розшукавши в приватній бібліотеці покійного Павла Тичини — класика української літератури — переклав російською мовою і опублікував у кримськотатарській російськомовній газеті “Голос Крыма”. А згодом, зініціювавши переклад цього дослідження ще й кримськотатарською мовою, написав розлогу передмову про А. Кримського “Трагедія вченого з світовим ім’ям” і видав окремою книгою (трьома мовами — українською, російською і кримськотатарською) працю вченого “Література кримських татар” (видавництво “ДОЛЯ”, 2003).
Тут, далі говорячи про українсько-кримськотатарські літературні зв’язки 30-х—40-х років минулого, ХХ століття, слід відзначити велику роль у цьому всенабираючому силу процесі, одного з класиків української літератури, визначного поета і громадського діяча Павла Григоровича Тичини (1891—1967). Це, по суті, він був одним з перших відкривачів для українського читача кримськотатар-ської літератури.
Цю діяльність першовідкривача малознаної для українців літератури народу, який жив за Перекопським валом, у чудовому кримському краї, знову ж таки “розсекретив” уже згадуваний професор О. І. Губар, завдяки своїй багатолітній дружбі і творчій співпраці з П. Г. Тичиною. О. Губар разом з маловідомими працями академіка А. Кримського відшукав у приватній бібліотеці Київського меморіального музею-квартири П. Тичини й книги кримськотатарських письменників, подаровані поету під час його перебування в Криму. О. Губар провів велику дослідницьку роботу про зв’язки української і кримськотатарської літератур, результатом чого й стала стаття “Ми — зорі одного неба”, вперше опублікована російською мовою в газеті “Голос Крыма”, а затим до 105-ї річниці П. Тичини українською мовою в газеті “Кримська світлиця” за 26 січня 2007 р. Скористаємось деякими фактами із цієї статті.
Уперше П. Тичина приїхав до Криму в один із санаторіїв Алушти 1925 року. Тоді ж зацікавився літературою кримських татар. У листі до своєї майбутньої дружини Лідії Папарук писав: “Був у татарському клубі, в книгарні накупив татарських книг, хоч погано ще розумію, але читаю”. Там, в Алушті, П. Тичина придбав книгу-посібник А. Одабаша “Руководство для обучения крымскотатарскому языку”, а також книгу “Сказки и легенды татар Крыма”. На одній з книг, придбаних П. Тичиною під час іншого приїзду до Криму, а саме книзі-казці “Воробушек”, котру переповів Абдуладил Гірайбай, стоїть автограф Амді Гірайбая, брата переповідача казки: “Молодому українському поету Павлу Григоровичу Тичині. Амді. 1927.” Отже, ці два поети були знайомі особисто!
Знайомий був П. Тичина і з відомим кримськотатарським поетом Абдуллою Лятіф-заде, якому П. Тичина запропонував написати статтю про стан кримськотатарської літератури для журналу “Червоний шлях”, в якому працював, мешкаючи в м. Харкові — тодішній столиці України. Стаття під назвою “Короткий огляд кримської татарської літератури” була опублікована в грудневому, одинадцятому номері журналу за 1927 рік українською мовою. Це була одна з перших статей, яка знайомила українського читача з кримськотатарською літературою.
На одній з книг А. Лятіф-заде “Янъы саз” (“Новий саз”), що збереглася в особистій бібліотеці П. Тичини, стоїть автограф: “Чудовому співцеві — великому майстру Павлові Тичині від автора. Аб. Лятіф-заде. Сімферополь. 2. 08. 1928 р.”
В бібліотеці П. Тичини є й поетична збірка Бекіра Чобан-заде “Боран” (“Буря”), видана в Сімферополі 1928 р.
Високу оцінку П. Тичина дав і кіносценарію Умера Іпчі “Алім”, в роботі над створенням однойменного кінофільму брав участь і український поет Микола Бажан. Фільм “Алім” з великим успіхом пройшов по Україні.
І ще одне цікаве відкриття про дружбу українського поета П. Тичини і кримськотатарського письменника Шамі-ля Алядіна зробив професор Олександр Губар. Прочитавши в газеті “Кримська світлиця” в номері від 12 серпня 1995 року статтю “І ще два переклади”, з якої дізнався, що відомий сходознавець-тюрколог Павло Тичина на Всесоюзному пленумі письменників, що проходив 1939 року у Києві, з нагоди 125-річчя від дня народження Тараса Шевченка, прочитав “Заповіт” у перекладі Шаміля Алядіна …кримськотатарською мовою. За цей переклад знаменитого вірша Т. Шевченка Шаміля Алядіна було удостоєно ювілейної Шевченківської медалі.
Олександр Губар через доньку Шаміля Алядіна Лейлю Шаміліївну, котра працює журналістом в газеті “Голос Крыма”, налагодив зв’язок з відомим кримськотатарським письменником, котрий на той час уже повернувся на батьківщину, і одержав від нього теплого листа, в якому розповідав про свої зустрічі з П. Тичиною.
Процитуємо уривки з цього листа, що був опублікований у статті О. Губаря “Ліхтарі горять до світанку” у “Кримській світлиці” 1 лютого 1997 року.
“Восени 1938 року Шаміль Алядін відпочивав у Ялтинському Будинку творчості письменників разом з українським поетом Іваном Неходою. Здружилися. У розмовах, як і зрозуміло, багато уваги приділялося й літературним питанням. Під час однієї з таких розмов, — згадував Шаміль-ага, — я сказав, що інтерес до української поезії у нашого кримськотатарського народу величезний. Поети Амді Алешер, Шем’ї-заде і я в тому числі перекладали кримськотатарською мовою деякі твори Т. Г. Шевченка”. Іван Нехода попросив Ш. Алядіна дати йому будь-який з перекладів. “Я дав йому переклад “Заповіту”.
1939 року Шаміля Алядіна, що на той час був головою Спілки письменників Кримської АРСР, викликали до Спілки письменників СРСР в Москву. Саме тоді й відбулася зустріч з П. Г. Тичиною. “Я вперше побачив Тичину, хоч чув про нього в Криму немало. Я сидів у приймальні О. Фадєєва. Він, П. Тичина, дізнавшись від секретаря приймальні, хто я такий, заговорив зі мною гарною турецькою мовою. Цікавився літературою нашого народу, розпитував про діячів науки в Криму, зокрема про відомого археолога Османа Акчокракли, який був почесним академіком Академії наук України. Потім сказав мені: “Наш поет Іван Нехода передав мені ваш переклад кримськотатарською “Заповіту” Т. Г. Шевченка. Переклад мені сподобався. “Заповіт” перекладено мовами майже всіх народів Радянського Союзу, але в деяких із тих перекладів є немало “відсебеньок”, власних вигадок, викликаних труднощами підбору слів для рим, а у вас весь переклад складається із слів самого Шевченка, і рими його. Це дуже важливо!”. Шаміль Алядін згадував: “У другій половині дня мене запросили до кабінету Олександра Фадєєва, тодішнього голови Спілки письменників СРСР, і Павло Тичина вручив мені медаль із зображенням Т. Г. Шевченка”.
Незабаром Павло Григорович завітав до номера Ш. Алядіна в готелі “Москва”. Помітивши, що той збирається до Криму сказав: “У мене до вас прохання. Я недавно дізнався, що в Криму в будинку якогось селянина знайдено рукопис “Сефер Наме” — “Пісня походу”. Це поема про спільні походи Богдана Хмельницького з кримськотатарськими кінними полками під командуванням Тугай-Бея проти військ польського короля 1648 року. Прошу вас, якщо зможете, нанадішліть мені один примірник “Сефер Наме”. Через місяць Ш. Алядін надіслав П. Тичині один примірник цієї поеми кримськотатарською мовою.
Друга зустріч письменників відбулася 1954 року на Другому з’їзді письменників СРСР у Москві. Це було тоді, коли уже минуло десятиліття депортації кримськотатарського народу. “Він, П. Г. Тичина, розпитував мене про те, у якому становищі наш народ на засланні, яке ставлення до нас уряду. Павло Тичина був тоді Головою Верховної Ради України. При зустрічах Павло Тичина розмовляв зі мною моєю рідною мовою. Він дуже переживав трагедію, у яку звалили кримськотатарський народ”.
Шаміль Алядін свого листа до О. І. Губаря закінчив приміткою: “Ювілейна медаль всі роки лежала на моєму столі в будинку спеціалістів (по вул. Жуковського, будинок 20, кв. 11) до війни. Я пішов на фронт 26 червня 1941 року. Що сталося з медаллю, не знаю. Більше мене в цю квартиру не пускали. Ш. А.”
Шаміль Алядін дуже хотів побачитись із відомим дослідником творчості П. Тичини Олександром Губарем, але хвороба зробила своє. Невдовзі він відійшов за вічну межу. “Мені ж, — згадував Олександр Іванович, — залишилася дорогоцінна пам’ять — його лист, докладний, добрий, змістовний. Часто перечитував його і ніби розмовляв з його живим автором”.
Ця історія з нагородженням Шаміля Алядіна ювілейною Шевченківською медаллю мала своє творче продовження. Повернувшись окриленим після Шевченківських свят додому, Шаміль Алядін при підтримці Павла Тичини загорівся ідеєю видати бодай невеличку збірочку вибраних творів Т. Шевченка кримськотатарською мовою. Він залучив до перекладацької роботи своїх колег, і 1940 року в Кримському державному видавництві побачила світ збірка “Т. Г. Шевченко. Сайлама шиирлер” (“Т. Г. Шевченко. Вибрані твори”). Ця невеличка збірочка, яку складали лише дев’ять творів Т. Шевченка, переживши війну, депортацію кримськотатарського народу, руйнацію духовних надбань нації, дивом уціліла одним-єдиним примірником, котрий нині зберігається у фондах Кримськотатарської республіканської бібліотеки імені Ісмаїла Гаспринського в Сімферополі.
На початку 90-х років минулого, двадцятого століття до Криму з місць депортації почав повертатися кримськотатарський народ, а разом з ним і його співці — письменники. Усі вони влилися в лави Кримської республіканської організації Національної Спілки письменників України, головою якої на той час був автор цих рядків. Разом ми, українські та кримськотатарські письменники, проводили спільні літературні вечори, присвячені Т. Шевченку, А. Кримському, Лесі Українці, І. Гаспринському, Шем’ї-заде, П. Тичині… В єдиній на півострові україномовній газеті “Кримська світлиця” почали виходити (і виходять понині!) сторінки з творами кримськотатарських письменників у перекладах українською мовою, в газеті “Янъы дюнья” (“Новий світ”) та журналі “Їлдиз” (“Зоря”) — твори українських авторів кримськотатарською мовою.
Саме навесні 1999 року, коли святкували 185-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, й виникла ідея видати книгу його вибраних творів кримськотатарською мовою, аби юне покоління, яке виростає на рідній кримській землі, знало і вивчало в школах твори великого Українця, сина народу, який першим подав руку братньої допомоги скривдженим і приниженим тоталітарною системою кримським татарам.
До роботи над перекладами творів Т. Г. Шевченка на кримськотатарську мову було залучено відомих талановитих поетів, з-поміж яких Шакір Селім, знавець української мови Юнус Кандим, Аблязіз Велієв, Іса Абдураман… Поему “Катерина” переклав Шакір Селім. “Працюючи над перекладом поеми, я плакав ночами. Мене глибоко вразила трагедія чистого, щирого дівочого кохання, трагедія материнства”, — ділився своїми враженнями від творчої роботи Шакір Селім.
Велику, подвижницьку роботу здійснив і Юнус Кандим. Він переклав поеми Т. Шевченка “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, вірш “Розрита могила”. “Читаючи Т. Шевченка, близько стикаєшся з радощами і болями не тільки самого поета, а й кожного українця. Не тільки українця, а й кожного татарина. Усмішка на обличчі і біль у серці не можуть бути українськими чи кримськотатарськими. Почитайте Шевченка і ви переконаєтесь у цьому”, — щиро зізнавався Юнус Кандим. “Моя найзаповітніша мрія — перекласти кримськотатарською поему “Сон”, написану, за словами Олеся Гончара, “з неперевершеним сатиричним блиском, дотепністю й вільним летом фантазії”, — ділився він своїми творчими задумами. Але, на жаль, дуже рано він пішов за вічну межу і планам, звісно ж, не судилось бути здійсненими.
Аблязіз Велієв переклав вірші “Тече вода в синє море”, “Породила мене мати”, “Не женися на багатій”, твори, в яких розкрито драматизм знедолених людей. “Поезія Т. Шевченка для мене, — говорить А. Велієв, — це музика, підказана сповідальністю великого серця, хворого любов’ю до своєї Батьківщини. При перекладі я прагнув не тільки до точності передачі змісту творів, а й до збереження їхньої надзвичайно самобутньої ритмомелодики”.
Є у цій прекрасній книзі і переклад вірша Т. Шевченка “Бували войни й військовії свари…” одного з найстаріших, на жаль уже теж покійного поета, Юнуса Теміркая. Характерно, що переклад вірша було вміщено ще в першому виданні творів Т. Шевченка 1940 року… Окрім цього перекладу, з того давнього видання творів Шевченка кримськотатарською мовою взято й ще деякі, найбільш вдалі і близькі до оригіналу переклади А. Аліма (“Заповіт”), М. Сулеймана (“Доля”), З. Келямова (“В неволі, в самоті немає…”).
Передмову до двомовної збірки поезій Т. Шевченка — українською та паралельно кримськотатарською — з промовистою назвою “Обнімітесь, брати мої…” написав професор, літературознавець Олександр Губар. Це — ґрунтовне дослідження українсько-кримськотатарських літературних зв’язків за останні десятиліття, біля колиски яких стояли такі визначні письменники, як Павло Тичина, Агатангел Кримський, Осман Акчокракли, Шаміль Алядін…
За влучним визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко був найбільшим мучеником за свій уярмлений і покривджений народ, за нього він витерпів і тюрми, і далеке заслання. Кримськотатарський народ — народ-мученик, котрий, як і Т. Шевченко, скуштував заслання, приниження, холоду і голоду депортації. Тому й не дивно, що кримськотатарські поети для перекладу добирали переважно ті твори Шевченка, які дуже співзвучні їхній долі, долі кримськотатарського народу.
Книгу органічно доповнюють і прикрашають малюнки Т. Шевченка. А завершують це 224-сторінкове видання примітки, котрі склали Валерій Басиров та Юнус Кандим.
Чому ми так докладно зупинилися на цьому виданні? Та тому, що це одна з перших визначних книг у великій справі взаєморозуміння наших народів, наших культур. І велику роль у цій благородній справі побудови мостів духовного єднання між українською та кримськотатарською літературами відіграє приватне видавництво “ДОЛЯ”, яке працює під орудою письменника Валерія Басирова. Це єдине в Криму видавництво, яке спеціалізується переважно на випуску україн-ської та кримськотатарської літератури і має уже неабиякі досягнення у цій справі.
Якщо ми вже торкнулися Шевченківської теми, то слід зазначити, що услід за книгою вибраних творів Великого Кобзаря українською та кримськотатарською мовами “Узакъ ве якъын” — “Далекий і близький Шевченко” (“ДОЛЯ”, 1999), про яку ми щойно розповідали, у цьому ж видавництві уже наступного, 2000 року, побачила світ сувенірна книга — поема Т. Г. Шевченка “Кавказ” чотирма мовами — українською, кримськотатарською, російською та англійською. Переклад поеми здійснив Юнус Кандим. Він же і написав передмову до книги — “Блискавка, що зцілює”, в якій зокрема зазначив: “Працюючи над перекладами творів Т. Г. Шевченка, інших українських авторів, я щораз ловлю себе на думці, що українська поезія, проза на кримськотатарську мову перекладаються набагато легше і якісніше, ніж на російську. І весь секрет полягає не в майстерності перекладача, а в тому, що український і кримськотатарський народи у своїй історії були дуже переплетені один з одним. Великий Степ призвів до великого кровозмішення наших великих двох народів, які належать до цілком різних мовних груп, до різних культур, до різних державно-економічних укладів, до однакового світовідчуття і світосприймання. Вони однаково сприймають усю гаму в їхній розмаїтості відтінків, однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.
І я упевнений, що взаємне вивчення історії, культури, літератури, мистецтва, побуту українського і кримськотатарського народів, вивчення генетичної основи цих етносів призведе до феноменального відкриття: українці і кримські татари не тільки старожитні сусіди, але й брати по крові”.
Юнус Кандим, чиє зболене серце так рано відпалало у творчому вогнищі, у болях за долю свого народу, хто щиро вболі-вав за дружбу двох наших літератур, а, отже, й за дружбу двох наших народів, за своє недовге життя, а прожив він всього лише 45 років, устиг зробити чимало. Окрім того, що він писав свої вірші, багато творчих сил і здоров’я віддав перек-ладацькій справі, справі будування мостів духовного єднання між нашими народами. Він добре володів українською мовою, якою захопився ще в армійській юності, бо втрапив служити на Україну, на Кіровоградщину, де почув і навіки полюбив українську мову, весь час намагався удосконалити свої знання. Знав її, українську мову так, що міг нею виступити на вечорі пам’яті Т. Шевченка перед українською громадою в Сімферополі і зірвати шквал оплесків вдячності за те, що вивчив мову нашого Кобзаря, в той час, як деякі українці в Криму розгубили своє національне —і мову, і призабули хто вони і чиїх батьків вони діти. О, україн-ська громада Криму уміє реагувати на тих людей не українського походження, котрі уболівали за мову Шевченка! Тому Юнус Кандим серед українців Криму користувався особливою повагою. І за те, що перекладав твори Шевченка, і за те, що у видавництві “ДОЛЯ” (2001) побачили світ дві книги творів Лесі Українки в перекладах Юнуса кримськотатарською мовою, з-поміж яких драма-феєрія “Лісова пісня”, поеми “Іфігенія в Тавриді”, “Давня казка”, “Роберт Брюс, король шотландський”, низка віршів із циклів “Кримські спогади” та “Кримські відгуки”.
Юнус Кандим переклав кримські оповідання Михайла Коцюбинського. В своєму щоденнику він зробив запис: “Нарешті віддрукував на машинці оповідання М. Коцюбинського “Під мінаретами”. Пречудове оповідання! Було б дуже добре, якби журнал “Їлдиз” його опублікував. Слід одредагувати й набрати на машинці оповідання “На камені”. Чомусь від Миколи (Мірошниченка, київського поета і перекладача, доброго товариша Юнуса — Д. К.) немає відповіді на листа. Скоріш би надіслав адресу будинку-музею М. Коцюбинського в Чернігові, хочу туди з’їздити. Потрібно кожен рядочок оповідань М. Коцюбинського, присвячених Криму і кримським татарам, перекласти кримськотатарською, і непогано було б — видати окремою книжкою. Це не кон’юнктура, це — необхідність. Народ духовно збіднений, потребує таких авторів… Слід написати ознайомчу статтю про М. Коцюбинського. Читач має знати, від чого й для чого шелестять листочки на тополі”.
Ми до Юнуса Кандима ще не раз будемо звертатися, бо ж він із тих кримськотатарських поетів молодшого покоління, хто багато сил поклав на переклад українських творів своєю рідною, кримськотатарською. Знаю, що у його планах була праця над романами Павла Загребельного “Я — Богдан” та Романа Іваничука “Мальви”… Був весь у творчих пошуках творів українських авторів, де б проходила й кримськотатарська тема…
А зараз хочу кількома абзацами повернутися до тридцятих років минулого, ХХ століття, і згадати добрим словом класика кримськотатарської літератури Ешрефа Шем’ї-заде, який у 30-х роках у складі письменницької бригади побував на будів-ництві Дніпрогесу і затим написав поему “Дніпрельстан” про цю величну будову соціалізму. Уривки цієї поеми в перекладах українською друкувалися в тодішній українській пресі. Хіба ж не штрих до нашої теми духовного єднання?!
У нашого українського письменника Олекси Десняка, який загинув на фронтах Другої світової війни, є оповідання “Арзи”, написане 1939 року. Перебуваючи на відпочинку в Криму, письменник записав легенду про трагедію бідної татарської дівчини Арзи, яку збезчестив князь. Але в його оповіданні ця легенда подана як контраст до народження палкого кохання сучасного українця Сашка до татарської дівчини-трудівниці, теж на ім’я Арзи. Автор залишає можливість самому зробити висновки про характер морально-етичних вимірів молоді різних епох…
У сучасній пресі промайнуло повідомлення, що в довоєнному Криму виходила й книга В. Винниченка кримськотатарською мовою. Отже, цікавість до української літератури була завжди в кримськотатарських письменників.
І ще один невеличкий, але, на наш погляд, суттєвий штрих до теми про духовне єднання української і кримськотатарської літератур.
Наприкінці 90-х років до “Кримської світлиці” завітав один із відомих кримськотатарських письменників-аксакалів Черкез-Алі і розповів про свою творчу дружбу з відомим українським поетом з Полтави Олесем Юренком.
“В 1987 році, — розповів Черкез-Алі, — я одержав листа від нашого кримськотатарського поета Гафара Булганакли, який жив тоді в місті Гур’єві, обласному центрі колишньої Казахської РСР. До речі, це той самий Гур’єв, в якому проїздом у жовтні 1850 року був Тарас Шевченко, коли його переводили з Орської фортеці в Новопретровське укріплення. В листах і “Щоденнику” поет багато разів згадував про Гур’єв, як про перевальний пункт військової пошти.
Отож, Гафар повідомляв мені, що відпочивав у Піцунді і там, в Будинку відпочинку і творчості письменників познайомився з хорошою людиною — українським поетом Олесем Юренком з Полтави, і просив мене зробити переклад його оповідання та кількох віршів на кримськотатарську мову. І, звичайно ж, при нагоді опублікувати їх в нашому журналі “Їлдиз” (“Зоря”). На той час я працював заступником головного редактора цього часопису.
Оповідання мені дуже сподобалося і я не міг не виконати прохання нашого аксакала Гафара Булганакли. Не гаючись, я його переклав. Оповідання було присвячене кримськотатарській дівчині-лікарю, яка до війни жила по сусідству з Олесем Юренком у Полтаві. Її чоловік Михайло був ліпшим другом Олеся Юренка. Вона загинула 1 травня 1945 року в Берліні. Оповідання було опубліковано в другому числі журналу “Їлдиз” за 1990 рік, що виходив тоді ще в Ташкенті. Часопис я надіслав Олесю Степановичу в Полтаву.
Листування наше з Олесем почалося відразу ж після того, як мені про нього написав Булганакли. Цей славний чоловік з Полтави до останнього дня свого життя листувався зі мною, цікавився життям моїх земляків (так він називав кримських татар)”.
Не втримаємось, аби тут не процитувати рядки з листа Олеся Юренка до Черкез-Алі:

“Дорогий і любий Черкез-Алі!
Щире спасибі Вам за Ваш теплий дружній лист. Одна світла радість одержувати Ваші листи. Але й душевний смуток відчувається… Я Вас дуже добре розумію: сталінщину треба викорінювати до кінця!
Я дуже добре пам’ятаю Крим 1930 року. Тоді, будучи студентом, я майже все літо мандрував пішки по Південному березі Криму. Побував біля підніжжя Ай-Петрі, на легендарній скелі “Ластівчине гніздо”, в Лівадії й Ореанді, в Балаклаві, Севастополі, відвідав Байдарські ворота і Бахчисарай, Нікітський ботанічний сад і десятки вечірніх сіл з кримськими піснями. Повновидий місяць. Кипариси. Море. А я в сільській школі — ночую. І ніхто ніколи у мене не питався паспорта, а молоком напували, а чебуреками пригощали, так начеб я був не полтавець, а кримець, — стільки теплих слів і ласки було виявлено до безталанного мандрівника! Тепер ця юність моя завжди перед очима…
А цими днями я читав у газеті “Правда” про те, що в Криму відкриваються кримськотатарські школи. Звучить рідна мова. Ну, гадаю, добрий початок покладено! Дуже вірю в справедливість!
Всього Вам доброго, всього самого, самого світлого! Обнімаю по-дружньому міцно.
Завше Ваш Олесь Юренко.
30. VI. 1989. Полтава”.

“Такого теплого, щиросердного листа в своєму житті я ні від кого не одержував, — зізнавався Черкез-Алі. — Тим більше в той час, коли наш народ ще перебував у вигнанні. Олесь Юренко, мій далекий український друг, своїми листами морально підтримував мене і надихав мою душу до творчості. І я з великим задоволенням відповідав на кожен його лист”.
Кілька листів українського поета Олеся Юренка і кримськотатарського письменника-аксакала Черкеза-Алі “Кримська світлиця” опублікувала на своїх сторінках 6 лютого 1998 року. Взагалі, єдина україномовна газета Криму “Кримська світлиця” — одна з найактивніших будів-ничих мостів духовного єднання між нашими народами, між нашими літературами. Уже на першому році свого видання газета почала публікувати твори кримськотатарських письменників українською мовою, і робить це ось уже протягом 16 років. За цей час автор цих рядків переклав українською і опублікував на сторінках “Кримської світлиці” твори Шакіра Селіма, Нузета Умерова, Різи Халіда, Аблязіза Велієва, Ескендера Фазила, Юнуса Теміркая, Самада Шукура, Ідріса Асаніна, Черкеза-Алі, Решида Мемиша, Шевкета Рамазанова, Якуба Іпчі, Рустема Муедина, Ібраїма Паші, Рустема Алі, Наджіє Аметової, Біляла Мамбетова, Медіхи Мамбетової, Асана Сабрі Айвазова, Ісмаїла Гаспринського, Номана Челебіджихана, Іси Абдурамана, Решида Мурада, Джеваїре, Таїра Халілова…
На сторінках дитячого додатку до “Кримської світлиці” — “Джерельце” майже в кожному номері друкуються вірші юних кримців — учнів шкіл кримськотатарської національності українською мовою. Зазначу, ці твори юних — не переклади, а написані українською мовою. В них і зізнання в любові до рідного Криму, до України, до рідної природи… Це теж сторінки нашої взаємної дружби. Бо і наші українські дорослі поети не цураються кримськотатарської теми.
Орест Корсовецький опублікував цілий цикл своїх віршів “Дружімося, татарине” на сторінках “Кримської світлиці”. На жаль, він уже покійний. Київський поет Андрій М’ястківський також одного зі своїх віршів присвятив кримським татарам, назвавши його “Татари”. Процитую його заключну строфу:

Татари йдуть по чорній паралелі,
Що так глибоко перетяла Крим,
Вернулися до рідної оселі,
Де дим Вітчизни,
гіркуватий дим…

А Дмитро Павличко написав щемливого вірша “Татарське серце”, в якому висловив свою повагу і любов до кримськотатарського народу, який зазнав стільки горя і страждань за часів сталінщини. Ось кілька рядків цього вірша:

В Криму, при неправдивих суддях,
Де імперська панує “прыть”,
Відчув я, що у мене в грудях
Татарське серце клекотить.

Хатини вбогі на узвишші,
Рапавий ракушник в крові.
Тут ви для мене найрідніші,
Повернені з заслань — живі!

Хороми царські й секретарські
Обходжу з льодом на очах,
Мене бентежать лиш татарські
Стежки в ожинових кущах.

Лиш підмуровані городи,
Старі, скалічені сади;
О, незнищенний мій народе,
Себе тут знову народи!

А ось які ніжні (сказано — жіноче серце!) рядки вилилися з душі київської поетеси Тамари Костецької до кримських татар:

А ми все міркуємо:
Звідки та сива печаль?
В Тавриду вернуться
Вигнанці твої, Україно…
І туга татарська
В моїх українських очах
Вогнем закипа,
Наймирнішим вогнем
злотопінним…

У 1992 році і автор цих рядків написав вірша “Повернення”, присвятивши його своєму другу кримськотатарському поету Шакіру Селіму. Це вірш про повернення на свою батьківщину кримськотатарського народу, якого сталінський режим вигнав зі своєї землі, про спорудження осель, про облаштування людей, про їхні клопоти і турботи:

Тож клопочуть, квапляться, будують.
Ні спочинку, ні святкових днів…
Перетерплять все, перебідують,
Лиш би жити на землі батьків!

16 травня 2008 року у газеті “Кримська світлиця” було видруковане оповідання відомого українського прозаїка Валерія Тарасова “Зелені пагорби Байбуги”, присвячене дружбі українського і кримськотатарського народів. Автор схвильовано розповів, як під час виселення татар з Криму у чорні дні 1944 року, українська родина врятувала маленького хлопчика з кримськотатарської родини, якому вдалося утекти з-під облави.
Українець виростив хлопчика, який став дорослою людиною. Коли розпочалося повернення депортованих до Криму на свою історичну батьківщину з кримськотатарської родини повернулася уже тільки одна мати… Син і мати зустрілися у Феодосії і усі троє — українець, який виростив сина, син і його мати поєднали свої долі.
Це оповідання перекладене російською і кримськотатарською мовами, було видрукуване у газеті “Голос Крыма” і “Къырым”. Гарну сторінку вписав В. Тарасов у книгу дружби двох народів!
Гадаю, що в недалекому майбутньому з’явиться книга українських авторів, присвячена поверненню і життю на рідній землі кримських татар.
А тепер знову повернуся до книг перекладної літератури з кримськотатарської на українську, котрі вийшли останніми роками.
Це книга дитячих віршів і казок Нузета Умерова “Батьківщина” у перекладі Ольги Тимохіної (“ДОЛЯ”, 2002) і книга прози “Мій друг Руслан” — оповідання і казки у перекладах Данила Кононенка (“Сонат”, 2000). Побачила світ книга “Легенди та кримськотатарські народні казки” у перекладах Данила Кононенка (“Кримучпедгиз”, 2002) та двомовна (українською та кримськотатарською) “П’ять грон винограду” — кримськотатарські народні казки в перекладах Данила Кононенка (“ДОЛЯ”, 2004). А 2007 року у київському видавництві “Етнос” побачив солідний том “Кримськотатарські народні казки та легенди” (упорядник Нузет Умеров, переклад українською Данила Кононенка).
Видавець Валерій Басиров у своєму приватному видавництві “ДОЛЯ” започаткував серію книг “Скарбниця кримськотатарської духовності”, в якій побачили світ книга спогадів Шевкія Бекторе “Волги червона течія” у перекладі українською Валерія Басирова (“ДОЛЯ”, 2003), книга творів А. Ільмія, А. Айвазова, У. Іпчі “Воспоминания о голоде” у перекладі російською Валерія Басирова, Ельмаз Велієвої (“ДОЛЯ”, 2007) та книга Амета Озенбашли “Трагедія Криму” у спогадах та документах українською та російською мовами. Переклад українською Данила Кононенка (“ДОЛЯ”, 2007). У цьому ж видавництві “ДОЛЯ” 2007 року побачила світ книга (українською та російською мовами) спогадів про Юнуса Кандима та книга віршів українського поета з Канади Яра Славутича “Скитія, Русь, Україна” українською та кримськотатарською мовами у перекладах Аблязіза Велієва (“ДОЛЯ”, 2003).
У видавництві “Кримучпедгиз” 2008 року вийшла книга віршів та казок для дітей Нузета Умерова “Золота осінь” у перекладах Ольги Тимохіної та Данила Кононенка.
Великий внесок у розбудову мостів духовного єднання двох літератур — української та кримськотатарської зробив і продовжує робити київський поет і перекладач Микола Мірошниченко. Разом з Юнусом Кандимом вони підготували для київського видавництва “Етнос” три солідних томи (кожен в середньому по 800 сторінок!) творів кримськотатарської поезії та прози паралельно двома мовами — кримськотатарською та українською.
Перший том кримськотатарської поезії “Кунештен бир парча” (“Окрушина сонця”), що охоплює кримськотатарську поезію періоду XIII—XX століть, побачив світ 2003 року. Це — перше видання, котре уперше так масштабно презентує витворену древнім народом велику літературу.
Антологія “Кунештен бир парча”—“Окрушина сонця” охоплює майже вісім століть поетичної традиції Криму — від поезії кримських ханів до наймолодших авторів сучасності. Близько 50 ханів династії Гераїв упродовж трьох століть сходило на кримський престол: хто — раз, а хто — двічі, тричі і навіть чотири рази, як це вийшло у випадку Селіма Герая Першого…
Показово, що тридцять представників цієї правлячої династії, тобто більшість ханів, відомі також як діячі культури — поети, прозаїки, історики. Певно, жодна з європейських монархій не може похвалитися подібним феноменом.
Два окремі вельми солідні томи, що мають назву “Къарылгъачлар дуасы” — “Молитва ластівок”, складають прозові твори письменників, котрі жили й працювали у різні часи — від сивої давнини до наших днів. Перший том антології кримськотатарської прози охоплює трактати історичного, релігійного і філософського характеру XIV—XIX ст., а також високохудожні твори кримськотатарських письменників кінця XIX— початку XX ст.
“З Номана Челебіджихана, — як зазаначає у передньому слові до книги один з упорядників і знавець тюркських мов Микола Мірошниченко, — вочевидь розпочинається період Першого відродження кримськотатарської літератури, де панували реалізм та романтизм. З поверненням кримських татар на історичну батьківщину маємо цілковите право говорити про початок періоду Другого відродження в їхній літературі, стильові течії якого — реалізм, неоромантизм і модерн віддзеркалено в другій книзі антології кримськотатарської прози “Къарылгъачлар дуасы” — “Молитва ластівок”.
У цій, у другій книзі, антології уміщено малу прозу понад тридцяти кримськотатарських письменників ХХ століття, починаючи з Мамута Дібага (нар. 1905), що загинув під час оборони Севастополя в 1942 році, та Шаміля Алядіна (1912), що на початку тридцятих років служив у лавах Червоного козацтва в Україні, і закінчуючи сьогоднішніми молодими письменниками — Таїром Керімом і Сейраном Сулейманом.
Як і в книзі поетичній, так і в двотомній антології прози, перекладачами виступили відомі українські письменники, котрі живуть і в Криму, і на теренах України. З-поміж них — Віль Гримич, Петро Коробчук, Степан Литвин, Володимир Мордань, Данило Кононенко, Валерій Басиров, Віктор Гуменюк та інші.
Микола Мірошниченко переклав українською і видав у київському видавництві “Етнос” збірки віршів Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” (1977), Юнуса Теміркаї “Ёл узериндеки ярыкъ”— “Світло над дорогою” (2001), Шер’яна Алі “Эки дюнья арасында” — “Між двох світів іду” (2007), Юнуса Кандима “Юрекнен къаплангъан ер” — “Серцем прикрита земля (2008). У 2004 році Микола Мірошниченко підготував і видав свою книгу перекладів з кримськотатарської “Брама Сходу”, до якої увійшли золоті сторінки кримськотатарської поезії з додатком статей про її творців. До книги “Брама Сходу” увійшли поезії Сейфі Сараїй, Мевля Кади Мухсіна, Герай Хана Менглі Першого, Афіфеддіна Абдули Афіфій, Сеїда Муси Кефевій, Абдуль-Азі-за Уззій, Лейлі Бікеч, Ашика Омера, Герай Хана Менглі Другого, Мустафи Рахмія, Номана Челебіджихана, Юнуса Теміркая, Сеїтумера Еміна, Рефата Чайлака, Шер’яна Алі, Аблязіза Велієва, Шакіра Селіма, Шукрі Аппаза, Айше Кокій, Юнуса Кандима, Таїра Керіма.
Росте і повниться перекладна кримськотатарська література. Уже понад двадцять книг налічує ця своєрідна бібліотека нашої обопільної духовності. Кримськотатарська література багата і цікава, і хто її відкриває для себе уперше, той уже ніколи не залишиться осторонь неї. Множаться ряди її прихильників серед українського читача, ростуть ряди перекладачів з кримськотатарської. У 2003 році в одному з київських видавництв “Видавець — В. Даниленко” побачила світ збірка прозових творів сучасних кримськотатарських письменників “Самотній пілігрим”, серед яких роман Шаміля Алядіна “Запрошення на бенкет диявола”, повісті Таїра Халілова “До останнього подиху”, Шевкета Рамазанова “Горіховий гай”, Лейлі Алядінової “Тюркан — донька великого кагана”, оповідання Юсуфа Болата, Рустема Муедина, Ервіна Умерова, Еміля Аміта, Гульнари Усеїнової, які увібрали в себе кращі традиції східних та європейських літератур. Цю збірку художніх творів уклав та написав передмову Володимир Даниленко.
У передмові до збірки поезій Юнуса Кандима “Сары ань” — “Жовта мить” Микола Мірошниченко справедливо зазначив: “…Важко перекладати вірші Юнуса Кандима, та й усю кримськотатарську поезію, болючу, бентежно хвилюючу, — це наче торкаєшся до рани чиєїсь і відчуваєш, що отой хтось… здригається від твого дотику. І хоч вірш — явище глибоко національне, бо твориться цілком конкретною мовою й виражає ментальність конкретного народу, проте рани, як відомо, національності не мають. Вони — болять”.
Звичайно, не можна повністю охопити того, що вже зроблено у справі духовного єднання наших народів, наших літератур. За цим, таким потрібним і необхідним творчим процесом, уже просто не можливо встигнути. Ряди його множаться. Від художніх творів перекладачі переходять до творчого осмислення фольклору, дитячої літератури, публіцистики… Мине небагато часу — і з’являться нові книги, відкриються нові імена кримськотатарських письменників для українського читача.
Готуючи цю книгу перекладів поезії кримськотатарських авторів,я не мав за мету перекласти усіх відразу. Це моя перша спроба передати українською ті поезії, які мені найбільше припали до душі, а, отже, гадаю, сподобаються і читачам. Цим я мав на меті познайомити своїх земляків-українців з творчістю творців кримськотатарської літератури — літератури по-справжньому цікавої, самобутньої, неповторної.
І на закінчення про те, як крилатий вислів класика української літератури Павла Тичини “Ми — зорі одного неба” став усеоб’єднуючим, продовжує бути духовним надбанням двох наших літератур, двох наших народів.
18 травня 2004 року в 60-ті роковини депортації кримськотатарського народу з його прадавньої батьківщини Криму до Узбекистану, у день поминальної скорботи відбулася церемонія відкриття монумента “Відродження кримськотатарського народу”.
Монумент споруджено в Сімферополі на території Кримського державного інженерно-педагогічного університету. На одному з каменів монумента, як на сторінці книги, золотими літерами викарбувано висловлювання великих синів узбецького, українського і кримськотатарського народів їхньою рідною мовою:
Алішер Навої: “Ціну дружби може знати лише друг”.
Павло Тичина: “Ми — зорі одного неба”.
Ісмаїл Гаспринський: “Єдність у праці, у мові і помислах”.
Ідея створення монумента належить ректору КДІПУ, академіку, Герою України Февзі Якубову. Ще в 2002 р. у розмові з професором О. І. Губарем Февзі Якубович уперше з вуст Олександра Івановича почув афоризм П. Тичини “Ми — зорі одного неба”. Ці високопоетичні, глибокофілософські рядки схвилювали і запали в душу кримськотатарського вченого. Споруджуючи монумент, він зажадав, аби поряд з іншими крилатими висловами про дружбу, на стелі монумента викарбували і цей крилатий тичинівський вислів “Ми — зорі одного неба”.
Хіба ж це не свідчення “аркодужного перевисання до народів”? Тичина і кримськотатарська література, Тичина і кримськотатарський народ. Тут П. Тичина — уособлення українського народу, його літератури, нашої національної духовності. І в тому, що тичинівське “Ми — зорі одного неба” проросло й розквітло і на кримськотатарському духовному ґрунті, незаперечна заслуга і нашого найпрацьовитішого тичинознавця Олександра Івановича Губаря і багатьох інших творців художнього слова, котрі невтомно і натхненно вибудовують аркодужний міст єднання української і кримськотатарської духовності.

Данило КОНОНЕНКО,
член Національної Спілки
письменників України.
2008 р., грудень.

БАТЬКІВЩИНО, ЗДРАСТУЙ!
Вірші та народні пісні

Переклади з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Іса АБДУРАМАН

ВЧИСЯ

Забудь про сум і про печаль,
Ув очі глянь весни!
В зелену закохайся даль
І в голос тишини.
Учися в сонця доброти,
Що гріє все навкруг,
В птахів учися висоти,
Котра захопить дух.
Учися в соковитих трав,
Як рідний край любить!
В троянди вчись, що на вітрах
Красою пломенить.
Але найбільше вчися в гір:
Стіною, як вони,
Повстань супроти ворогів —
Їм шлях перепини!

Ідріс АСАНІН

МОЇЙ КОХАНІЙ

У небі місяць. На травах роси.
Вітрець вербичці пригладив коси.
Мене хвилює не тепла осінь,
А ти, любов моя.

На темних хвилях я помічаю
Голівки білі маленьких чайок.
Не сон так ніжно мене гойдає,
А ти, любов моя.

Уже за північ. Палають зорі.
Я засинаю під шепіт моря.
І знов насниться село у горах
І ти, любов моя.

Аблязіз ВЕЛІЄВ

МОЄМУ НАРОДУ

Ти в вогні не згорів,
Не загинув у вирі-пучині,
Як на тебе Той рік
Кинув стільки і лиха, й незгод!
І, здавалося, доля твоя
Догорає, неначе лучина,
Але вистояв мужньо
Мій кримськотатарський народ!

Травень сорок четвертого.
Радість визволення розквітла.
Але чом вартові
Не відходять від наших дверей?!
Чом із рідних осель,
Де було стільки щастя і світла,
Автоматники гонять
Жінок, стариків і дітей?!

І неспішно на схід,
Ніби гусінь, повзли ешелони,
А з вагонів – прокляття
Катам, і вождям, і вікам…
А в вагонах «телячих»
І крики, і плачі, і стогін…
Не ховали померлих —
На поталу лишали вовкам.
Дикі хащі лісів
Крижаного Уралу
І гінка далечінь
Азіатських гарячих степів…
Новим захистком тут,
Батьківщиною другою стали
Для таких непокірних і гордих
І дочок твоїх і синів.

Як над нами знущались,
Глумились і люто ганьбили
Коменданти і їхні прислужники
Ситі, пихаті і злі.
Слово «кримський татарин»
Навіть згадувать заборонили,
Начеб кримських татар
Не було і нема на землі!

Але вистояв ти, мій народе,
На зло всім намовам.
І легкого шляху
Не шукав у своєму житті.
Не зламали борців
Ні тюремні іржаві закови,
Ні Сибір, ні ГУЛАГи,
Ні етапи жорстокі й круті.

Скільки їх,
Тих, хто мужньо боровсь
за свободу,
Полягло у борні
За священне за право своє!
Щоб вернуть на віки
Чесне ім’я мойого народу
І сказати усім:
Ми — живі,
Ми не вмерли, ми — є!
День сьогодні сумний.
День сьогодні трагічний і чорний.
В день травневий колись
Нас погнали назустріч вітрам.
Ми вертаємось в Крим.
Він, як мати,
зігріє й пригорне,
Тільки ж хто відповість
За все зло, заподіяне нам?!

Будьте ж прокляті ті,
Хто прирік нас на горе і муки,
Хто засіяв між нас
Дике поле із розбрату й чвар.
— Ми відродимось! —
Клятву урочу
Дають наші діти і внуки,
Ми розкажемо правду про трагедію
Кримських татар!

РІДНЕ ГНІЗДО

Перед домом моїм сокорина шумить.
На вершечку — чалмою —
Велике гніздо примостилось…
Лиш весна — журавлі знов вертають сюди
І кружляють над ним
і щасливо клекочуть.

Лиш світанок —
й чаклують вони над гніздом,
Бо ж за зиму, мабуть, продірявилось трохи.
Певно ж, люблять вони, цю домівку свою,
Де колись народились і в небо знялися.

Знов надворі весна.
Знов птахів я цих жду.
Довго в небо дивлюсь:
щось нема білокрилих…
Чом же, чом їх нема?
Чи не збились з путі?
Вірю: знайдуть дорогу до рідного дому!

Та всім бідам на зло —
в небі знов журавлі!
Я вітаю вас, рідні! Спочиньте з дороги!
І зринає у пам’яті батьківський дім
Біля моря, в Криму, черепицею вкритий.

Чи вцілів? Чи не змило у море його?
Чи зберігся наш двір? Черепиця ще ціла?
Я від тебе, мій доме, поїхав давно,
Вже й вертатися б час, дах підправить,
Помазати глиною стіни.

Вам спасибі, птахи, за любов до гнізда,
І за пам’ять мою про дитинство, спасибі!
Сокорина і я, і велике гніздо,
Так чекали весну і повернення
вашого ждали!

БІЛИЙ ПАРОПЛАВ

Я рідну пристань пам’ятаю,
Де море, біля скель гойдає
Тебе. І я тобі гукаю:
— Пливи, мій білий пароплаве…

Ти обминай всі бурі злі,
Не знай утоми вдалині,
Мене також на край землі
Візьми, мій білий пароплаве…

Жить будем долею одною,
Змагатись з хвилею крутою,
От тільки ти колись за мною
Вернись, мій білий пароплаве…

Безкрає море — то твій дім,
Тож будь щасливий в домі тім.
У кожного свої путі —
Прощай, мій білий пароплаве…

***

Якщо рози на порозі —
Знай, це я приніс.
Як на ганку краплі-роси —
Це краплинки сліз.

Якщо серце запалає,
Той вогонь — це я.
Від кохання й я згораю —
Тут вина твоя…

ОСІННІЙ НАСТРІЙ
Романс

От і осінь прийшла,
птахи в вирій летять,
За вікном пожовтів, обсипається сад.
Я в задумі ходжу, де звиса виноград,
Щось шепоче мені листопад, листопад…
Листопад, листопад — у дворах і садах,
Осипається листя тихо в наших серцях.
Смак осінніх плодів, квітів пізніх туман.
От і осінь прийшла світла, тиха, сумна.

От і осінь прийшла, горобини горять,
Я не можу від них погляд свій відірвать.
Я в задумі дивлюсь на багряний наряд
І милуюсь тобою, листопад, листопад.

Листопад, листопад — у дворах і садах,
Осипається листя тихо в наших серцях.
Смак осінніх плодів, квітів пізніх туман,
От і осінь прийшла світла, тиха, сумна…

КРИНИЦЯ

Є в дворі у нас криниця,
В ній води — не видне дно.
Всі сусіди йдуть напиться,
Та не вип’ють всеодно.

Я завжди людей чекаю —
Йде по воду півсела.
Сам криницю доглядаю,
Чиста щоб вода була.

***

Я для мами вранці-рано
Рву конвалію між трав.
Для бабусі рву тюльпани —
Два букети вже зібрав.
— Добрий день! — гука сусідка,
— Добрий день! — я говорю.
Жовту квіточку-нагідку
Я Заремі подарю.

***

Люлі, люлі, донечко,
Скінчилася гра.
Спати вклалось сонечко —
І тобі пора.

Прийдуть до нас Заїнько,
Півничок і Кіт.
Проженемо Вовчика
Від своїх воріт.

Люба доню, Азочко,
Люлі, люлі, бай…
Розповім я казочку,
Засинай!

Ісмаїл ГАСПРИНСЬКИЙ

КРИМ

«Зелений острів» — так зве його кожен.
Чудовий острів, чарівний Крим!
Крим наш на чайку крилату схожий,
Що понад морем летить голубим.
Тут все, як в легенді:
Печери, скелі,
Лоз виноградних зміїний згин,
Річки, озера, людські оселі,
Чорні папахи стрімких вершин.
Тут давню казку нашіптує море,
Тут — в танці й музиці пам’ять племен.
Тут щастя й радість, сльози і горе —
Розвіяних вітром забутих імен.
Тут гори й степи пам’ятають походи:
Брязкіт шабель, урагани атак…
Грудьми зустрічав тут не раз незгоди
Велетень сивий — старий Чатирдаг.
Крим для усіх нас — достатку чаша,
Наша одвіку Вітчизна тут є.
Хай над зеленим островом нашим
Мирне і добре сонце встає!

ДЖЕВАЇРЕ

МАТЕРІ

Душа твоя, мамо, як море,
широкою стала —
Це ж ти увесь світ молоком своїм
нагодувала.
А ще ж ти похожа на сонячний берег
з дитинства
Про нього казали:
— Він символом є материнства.

Душа твоя, мамо, —
родюча земля над рікою.
Ти, мов джерело,
що людей напуває водою.
Я бачу твій слід у Всесвіту серці самому,
Венера, і сонце,
і місяць з тобою у ряді одному.

Ти бачила, рідна, як в полі ревіли гармати,
Як куля летіла у тебе,
та вцілила в серце солдата…
Лишилася ти в неспокійному
нашім сторіччі
Для радості й смутку,
для тихої щирої стрічі.

Для всіх кедаїв і поетів ти стала зорею натхнення,
Коли я співаю про тебе — душа моя світиться, неню.
Та взнаю, що хтось безсердечний
до рідної мами —
Тоді я страждаю,
душа моя плаче сльозами.

Рядки свої щирі,
що зіткані з болю зазвичай,
Хай завжди голублять твоє, в борозенках, обличчя.
До самої смерті тобі, моя горлице-мати,
Я буду слова найніжніші,
найкращі казати.

Якщо тебе скривдять
й душа від образ заридає —
Життя батогом своїм совість
хай кривдника того скарає.
А я й серед ночі очей не зімкну,
хоч стомлюся, —
Найкращі рядки напишу я про тебе,
матусю!

РІДНА МОВА

Коли на небо місяць випливав,
Коли зоря вечірня розквітала,
Над ліжечком, де ти маленька спала,
Натомлена, очей я не змикала.

Фіалками й нарцисами твій шлях
Я, як могла, щедротно засівала.
Не кривдила тебе, лишень бажала,
Щоб не кривим, а рівним був той шлях.

Свій, матері обов’язок святий,
Виконувала щиро і з любов’ю.
Навчала рідну шанувати мову,
Щоб знала її, моя пташко, ти.

Та мова — давніх пращурів твоїх,
З якої набирались вони сили.
Із сазом у руках співці пісні творили
І ті пісні пережили вже їх!

Навік лишились в пам’яті людей
Пісні кедаїв — цих співців народних.
Звучать вони в аулах, в горах гордих,
Ти їх уже наслухалась ачей?!

Ми рідній мові шану складемо,
Ми нею оспіваємо Вітчизну,
Не зречемось її, глумитись не дамо —
Ця мова наша — славний дух дідизни.

Ти бережи, люби її, вивчай,
Нехай звучить у серці рідна мова!
Пісні свойого краю пам’ятай —
Мане й дестан — духовності основа!

Сейтумер ЕМІН

***

Що сниться тим, хто воював:
Багаття фронтові? Привал?
А може, пагорб чи граніт,
Де вбитий мій товариш спить?

Що сниться тим, хто воював?
У морі вибухів обвал?
Чи слід, що за гвинтом зника?
Вогонь тривожний маяка?
Палаючих будинків дим?
Не спиться у ночі живим.

Нас будять криками сичі,
Як виск снарядів уночі.
Вогні далеких телевеж, —
Неначе відблиски пожеж.

Летить Земля в глибокій млі.
Що сниться уночі Землі?

Айдер ЕМІРОВ

ЗОЛОТИЙ КРИМ

Ти полонив з дитячих літ
Мою уяву, рідний Криме.
Ясною зіркою в імлі
Шлях осявав мені ти, Криме.
Народу мрію вікову
Зростив ти в серці моїм, Криме.
Зелений Криме, синій Криме,
Алмазний, золотий мій Криме!

Моє найперше слово — Крим.
Останнім буде слово — Крим.
Усі ці роки погляд мій
До тебе звернений, мій Криме.
Свої пісні й себе всього
Я віддаю, тобі мій Криме.
Зелений Криме, синій Криме,
Алмазний, золотий мій Криме!

Ми поклялися пам’ятати
Тих, хто помер в лиху годину.
Ми прапор голубий крилатий
Передамо від батька сину.
Розбили пута ми чужини,
Наш шлях тепер — на батьківщину
В зелений Крим, у синій Крим,
В алмазний, в золотий наш Крим!

Челебі-Елі, 1978 р.

БАЖАННЯ

Якщо зі словом «батьківщина»
Загину я на чужині
Ви знайте, був я вірним сином
У нашій праведній борні.

Ви мої груди розітніть —
Гаряче серце забирайте,
У Крим його ви повезіть,
Над ним молитву прочитайте.

Його сльозами не кропіть —
Омийте водами Салгиру
Й на Чатир-Дазі схороніть
В зеленому квітучім вирі.

Нехай голублять там його
Вітри моєї батьківщини,
Нехай до серця до мого
З джерел вітчизни води линуть.

Нехай зіллється ув одно
Навіки з рідною землею…
Не зміг насититись я нею —
Нехай насититься воно!

Ангрен, 1976 р.

Білял МАМБЕТ

ЗГАДУЮЧИ БАТЬКІВЩИНУ

Сяду, пригадаю, вірш складу у риму,
Із самого серця доберу слова.
В дев’ять років був я висланий із Криму, —
Та сумна подія в пам’яті жива.

Залишивсь без дому, без свойого краю,
Де тепер Вітчизна дорога моя?!
Та ніхто не скаже, в кого не спитаю,
Чи, як цвіт, зів’яло вже її й ім’я?!

В чому ж був я грішний
ще малий хлопчина,
Що у цьому світі я ще розумів?!
Де тепер проляже та, моя, стежина,
На якій страждання я свої зустрів.

Землю, що любили мої батько й мати,
Як мені забути, вирвати з душі?
Я джерела рідні буду пам’ятати
І сади родючі в поля на межі.

Як мені забути виноградні лози,
Скручені, як вени, в батька на руках?
І ласкаве море, і весняні грози,
І бурхливі води на гірських річках?

Чи ж сади квітучі можна позабути,
Пахощі бузкові, маки у полях?
Як про все згадаєш, —
де вже там заснути,
Серце стрепенеться, як підбитий птах.

Де та дивна зелень, що долини вкрила,
Де ті кипариси, що біжать з гори?
Де той млин, якому крила так крутили,
Налетівши з півдня молоді вітри?

Як мені забути про інжир й оливи,
Що на рідних кримських пагорбах зросли?
Про мигдаль й горіхи, виноград і сливи,
Про тютюн листатий в крапельках роси.

Все це моїх рідних — з прадіда і діда, —
Плід тяжкої праці, добрі їх діла.
І земля садами й злаками покрита,
І айва, що цвітом ніжним розцвіла.

Як, скажіть, про все це та й не пам’ятати
Навіть через сотню й тисячу років?!
Ми крилатих коней будемо сідлати
І летіть до кримських, до своїх країв.

Здалеку прилинем, примчимо, прискачем,
Як живе, дізнатись, рідна сторона.
— Батьківщино, здрастуй! —
й з радості заплачем
І заплаче, певно, з нами і вона.

Жить на батьківщині — наша давня мрія
І мета найбільша нашого буття.
Друзі, є в нас спільна віра і надія —
Будувати треба нам нове життя.
То ж назад, в минуле, нам нема дороги,
Нас стремління наші уперед ведуть.
Хай долає втома, хай зітремо ноги —
Та без Батьківщини нам уже не буть!

Нумо, не вагайся, сміливіш борися,
Згинуть хай принади й гроші чужини.
Не зважай на того, хто кричить:
«Зречися!» —
Нас Вітчизна кличе, ми — її сини!

1957 р.
Самарканд. Студентські роки.

ДЖЕРЕЛЬЦЕ

Прохолодою в лице
Хлюпає із дна.
Джерелечко, джерельце,
Золота струна.

Воно слави не жада,
Трудиться в ярку.
Його чистая вода
Людям до смаку!

ТИ ПОСМІХНУЛАСЬ…

Ти посміхнулась — і в серці моїм
Квіти розкрили бутони свої.
Ти посміхнулась — і з трепетних вій
Пурхнув маленький пташок-соловій.

Злинула пісня його в небеса…
Творить усмішка твоя чудеса!

Решид МЕМИШ

КОЛИ ЛУНАЄ ХАЙТАРМА

Сила музики, а не зима
Зводить грішних людей з ума.
На весіллі твоїм, Селіма,
Серце радує хайтарма.

Дні юнацькі мої, розквітлі,
Синь далеких доріг обійма.
Найдорожча мені на світі
Наша музика — хайтарма.

Скрипалі, не жалійте руки, —
Хай утома вас не дійма!
Для кохання, не для розлуки,
Хай завжди луна хайтарма.

Нам з тобою так любо-мило,
На весіллі — жури нема!
Всі кружлять, немов на крилах,
В запальнім танку хайтарма!

Решид МУРАД

ПРО КОРІННЯ

Біля нашої хати роками бузок
Зеленів,розквітав, майорів…
Потім, наче хтось землю
Стоптав на вершок —
Враз бузок пожовтів і змарнів.

А цієї весни весь до гілки засох
І зібрались сусіди, і зітхать стали «ох!»
— То оці дітлахи — розбишаки малі
затоптали його, грались тут у землі…

— Е, то хтось із жінок лив помиї сюди…
— А хто-небудь приніс хоч відерце води?
Чи полив, чи доглянув,
Чи землю скопав?

І, нарешті, сусіда один так сказав:
— То коріння, напевно, гризуть хробаки…
— Так, коріння, — підтвердили і старики, —
Пропадає воно і крути — не крути —
Без коріння нічого не може рости…

Щоб буяло життя,
Як квітучі сади —
Свого роду коріння
Бережімо завжди!

НАВЧИ ЇЇ, МАТИ, САМА!

У світ приходить із плачем дитина,
Про сльози, певно, зна, тому й кричить…
Гей, мати, і в найтяжчую годину
Навчи її сміятися й любить!

Про труднощі сама дитина взнає —
Їх не уникнуть у житті, мабуть.
Лиш тільки мужній труднощі здолає —
Терплячою навчи дитину буть!

Орли ширяти люблять в небесах,
А змії — повзать по землі щоднини…
Гей, мати, вчи дитя долати страх
І вірності навчи до Батьківщини!

Шакір СЕЛІМ

РОЗДУМИ

В часи нелегкі живемо ми із вами,
Свій шлях позначаєм сумними піснями
Про те, що було і що буде із нами.
Народ мій — забуто.
Ще й досі вигнання триває…
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Татари куточок назвали цей — Крим,
Та довго були всі в розлуці із ним —
Жили й у вигнанні життям
з ним одним.
Хоч лихо й минулось,
вигнання й понині триває,
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Союзу колишнього більше нема.
Під сонцем Вітчизни усе ще пітьма.
І світло примарне нас всіх обійма.
Нам відчай розчавлює груди.
Вигнання триває, триває…
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.
Ми тісто прокисле, ми тісто ще поки.
Нам доля нам’яла і душі, і боки.
І в душах холоне гарячий неспокій.
Немає кінця негараздам.
Вигнання триває, триває…
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Спокусами манять наш гордий народ
В «Союз нерушимый» колишніх господ,
При цьому хотять затулити нам рот.
Весь шлях наш политий сльозами.
Вигнання триває, триває…
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Проси не проси — не почує нас друг,
Побільшало недругів знову навкруг:
Не видно початку-кінця наших мук.
Терпець наш розп’ято.
Народ — знемагає,
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

Аллах дарував благодатний нам край —
Ці гори, і море, і степ, і ручай…
Та злигоднів маємо ще через край.
Нас біди не давлять.
Вигнання триває, триває…
А світ все те бачить, а світ все те знає
І оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.
Та годі! Уже увірвався терпець,
І роздумам мрійним приходить кінець.
Конкретним ділам час сплітати вінець.
Народ мій — вигнанець.
І серце спокою не знає,
І світ весь за нас, він про нас пам’ятає,
Хоч оком одним він над нами сміється,
а другим — ридає.

ЖИВИЙ З ЖИВИМИ
(Уривок з поеми)

Під спуд — покійних класиків перли,
Вимести їх поетичний двір!
Жодної книги Ашик Умера,
Зате видаються Білял і Шакір.

«Їх» групування — як вовчі зграї,
Лагідна мова, та ікло — мов ніж.
Стерпить папір. Але ж ми втрачаєм
Молодь нашу — а це ж знайгірш.

Ось справжнє обличчя брехні дволикої,
Ось одна із читацьких ознак:
Онаніруючий над «Анжелікою»
П’ятнадцятирічний юнак.

Я це — не задля красного слова:
А де ж ми з вами, скажіть, були?!
Найстрашніше — що ми духовність
Позатоптували і розмели.

Знай: тільки щирість — сила таланту.
Поете, щирість оту бережи!
Перша заповідь громадянства:
— Правду, правду, правду скажи! —

Сором, вернувшись з Каракалпакії,
Співати: «Арал! Голуба вода!»
Замість води — сольовий накип,
Пустеля шириться зла і руда.

Сором писать про дитинство щасливе,
Якщо роками на щедрі лани
Сипалась з неба отруйна злива,
Сипалась страшно. З чиєї ж вини?!

Часто у віршах у посередніх
«Як все прекрасно!» — ми кричимо…
Хіба ж бо не знаєм, як у школах середніх
Мову рідну свою вчимо?!

Час не поставив останньої крапки.
Час ще розсудить. Розсудять люди.
Як назовуть нас наші ж нащадки?
Горе-поети чи словоблуди?

НА СТАМБУЛЬСЬКІМ УЗБЕРЕЖЖІ

На Стамбульськім узбережжі,
Де вітри в деревах плачуть,
Продає торговка рибу,
Чорноморську рибу свіжу.
— Скільки коштує? — питаю
по-турецьки у рибачки,
— Ви про рибу? — посміхнулась
Й глянула на мене ніжно…

Сторопів я, та гадаю,
Дай рибачці підіграю:
— Я спитав про продавщицю,
Скільки ти за себе злупиш?
А красунечка сміється:
— Та собі ціну я знаю,
За усі алмази світу ти,
Повір, мене не купиш…

ВІТЧИЗНА Й ПОЕЗІЯ

Вітчизна й поезія — мати й дитина.
Вітчизна й поезія — соловей і роза.
Поезія без Вітчизни — убога сиротина,
Поезія без Вітчизни — квітка на морозі.

Вітчизна й поезія — корінь і крона,
Вітчизна й поезія — тіло й душа.
Поезія без Вітчизни — камінь-перепона…
О, що з ним робити мушу я?

Юнус ТЕМІРКАЯ

ПОКЛИК СОНЦЯ

Настане ранок. Над землею
Червоне сонце зійде вмить —
І вогнянистою змією
В долині річка заблищить.
І над полями, над лугами
В зеніт покотиться зоря,
І золотистими руками
Обніме гори і моря.
Птахи пробудяться й натхненно
Моїм літам вестимуть лік…
Їм сонце шле благословення
На день прийдешній і навік.
І на землі, і в піднебессі —
О, неповторная пора! —
Шле сонце свій вогонь чудесний,
Усім жадаючи добра!..
О люди! Живучи на світі,
Ми пам’ятаймо повсякчас,
Що щедрість сонячного світла
Живе у кожному із нас.

НАДІЯ

Коли утома зігне плечі
І вітру шквал в обличчя б’є
Ти сподівайсь на тихий вечір —
Надія сили додає.

Коли твій шлях розмиють зливи,
Затьмарять небо голубе,
Надійсь на випадок щасливий —
Надія виручить тебе.

Коли кохана раптом зрадить
Й життя знебарвиться твоє:
Надія зцілить і розрадить —
Надія віри додає.

Коли розбурхана стихія
Тебе залишить без сім’ї…
В зажурі схилиться надія
І сльози висушить твої.

Коли зневіреному в долі
Тобі обридне в світі жить —
В годину відчаю і болю
Надія душу воскресить!

Коли у темні довгі ночі
Вже й сил нема розплющить очі.
Ти знай: від смерті, що чатує,
Тебе надія лиш врятує!

Нузет УМЕРОВ

МАТИ-ЗЕМЛЯ

На світанку я вийшов у тихі поля,
Де жита спраглу душу чарують.
Батьківщино моя!
Рідна мати-земля,
Дай я руки твої поцілую!

Я на берег прийшов,
Море зір звеселя,
І прибоєм стріча-салютує!
Батьківщино моя!
Рідна мати-земля,
Дай я руки твої поцілую!

Над Ай-Петрі стрімким,
Сонце птахом кружля,
Я у гори піду, помандрую.
Батьківщино моя!
Рідна мати-земля,
Дай я руки твої поцілую!

ПРИЙШЛА ЗИМА

Прослала білі килими
Зима до наших ніг.
Сніговика зробили ми,
Щоб вартував нам сніг.
На лису голову йому
Ми одягли ковпак.
Вітри ж пронизливі в Криму, —
Зима ж бо як не як!
Замість очей — вуглинки дві,
Аби не був сліпим!
Вуглинки чорні, мов живі,
Він ними блим та блим!
Щоб у відлигу не розкис,
Комфортно щоб було,
Йому зробили з моркви ніс,
Щоб з носа не текло.
Наш сніговик стоїть, не йде,
Вартує сніг з мітлою.
А ми на ковзанці весь день
Катаємось юрбою!

КАЛЕНДАР

Ми з мамою вчора
Пішли на базар,
Купили великий
Собі календар.

Дванадцять сторінок —
Такий його лік.
І кожна сторінка
Не місяць, а рік.

У кожного року
Є назва своя.
Ті назви читав
Із цікавістю я.
Рік Півня, Собаки,
Вола і Свині,
Рік Мавпи,
Рік Кішки,
Коня і Змії.
Рік Тигра, Бика,
Рік Кози і Вівці, —
Читав з насолодою
назви я ці.

Але чом лиш звірями
Рік хтось нарік?
Де ж хлопчика рік
І де дівчинки рік?!

Було б календар той
З його сторінками
Людськими наповнити
Ще іменами!

Рік Петрика, Гриця,
Рефата, Асана,
Ельвіри, Діляри,
Катрусі, Оксани..!

ЦЕ ДЛЯ ВАС, МАМИ!

З бурульок понад вікнами
Вода кап-кап, кап-кап!..
Сніжок останній вітами
Обтрушує наш сад.
На пагорбі під кленами
Несмілива, сяйна
Травичкою зеленою
Проклюнулась весна.
Це для вас, наші мами,
Перших пролісків цвіт!
І палкий наш весняний
Щиросердний привіт!
Химерами комічними
Пливуть хмарки малі.
До берегів космічних ми
Направим кораблі.
І до планет незвіданих
В ракеті помчимо.
Для вас найперших квітів ми
На Марсі нарвемо.
Подаруємо вам, наші мами,
Перших пролісків цвіт.
І палкий наш весняний
Щиросердний привіт!

ПРО ІКАРА

Я в книжці легенду
Читав про Ікара,
Як хлопця спіткала
Того Божа кара.
Він мріяв до сонця
Злетіти, як птах.
Та крила зламались
І впав він, о жах!
Раніше таких
Не було магазинів,
Де все, що потрібно,
Лежало в корзинах.
Купив отакенну
Деталей я сумку
І сам дельтаплан
Змайстрував за малюнком.
Піднявся на гору,
Розбігся — і в небо,
Лечу, ніби в казці,
Усе як і треба.
Гукають хлоп’ята:
— Хвостом покрути!
Дивлюся — назустріч
Біжать два стовпи.
Коли б цих стовпів
Я уникнув зустріти
Я зміг би планету
Довкруж облетіти.
Підбитий упав я
На поле зелене…
… Легенду тепер
Не напишуть про мене…

РАЙДУГА

Скільки барв на ній
Овва!..
Хто це диво збудував?!
Хмари — сірі муляри
Гори цегли нанесли.

Дощик змурував дугою
Міст прозорий над рікою.

Сонце весело сяйнуло
Фарби в відра зачерпнуло.

Водить сонце над рікою
Пензлем — променем-рукою.

Сонце фарб не шкодувало
Кольори все розсипало:
І червоний, аж вогнистий,
І жовтаво-золотистий,
І зелений, й голубий
Долучало до дуги.

Тільки вітер — ой, же хитрий!
Язиком лизнув — все витер!

ПРО ДІВЧИНКУ ГУЛЮ

Мама Гулі давала пораду:
— Ти багато не їж шоколаду,
Будуть зуби хворіть, випадати,
Доведеться іти лікувати.
Ну, а ті, що нестерпно болять
Доведеться їх геть виривать!
Будуть з тебе усі кепкувати
І беззубою бабцею звати.

Тож, послухайся, доню, пораду
І багато не їж шоколаду!

Гуля пухлі скривила губи:
— Я вставлю, як тато,
Залізні зуби!

ХТО МУДРІШИЙ

Якось слону сказав жираф:
— Хоч в мене й довга шия,
Немов тополя у дворі
Я вирости ще мрію.
Щоб аж до Місяця, до зір
Сягнути головою,
Не зміг щоб зростом жоден звір
Зрівнятися зі мною!
— Нащо тобі у вись рости, —
Слон відповів байдуже, —
Коли не можеш й до землі
Ти дотягнутись, друже!

НОВОСІЛЛЯ

Є дощечки,
Цвяхи є,
Лист тонкий фанерний.
От і все.
Тепер у нас
Вийде все, напевно.
Навесні, як танув сніг,
Ми часу не гаяли:
Дім багатоповерховий
Для пташок поставили.
І на кожнім поверсі
Вже висять таблички:
«Дім для дятла»,
«Дім стрижа»,
«Хатка для синички»…
«Дім сороки»,
«Дім грака»,
«Дім дрозда», —
Не півня.
А над ними каланча —
Голуба шпаківня.
В час вечірній
Перед сном,
Ми сюди з’явились:
Що за диво?!
В новий дім
Горобці вселились!

ЩО СОЛОДШЕ?

— Що найсолодше? —
Спитав я в хлоп’ят.
Хором весь клас відповів:
— Шо-ко-лад!
Згадали про цукор,
Про торт і халву,
Про баунті й снікерс
Й варення-айву.
Сергійко-товстун
Крок ступив наперед
І гучно сказав:
— Найсолодше — це мед!
А Олечка руку
Тягла вгору знову:
— О, ні, найсолодше —
Це лагідне слово…

Ескандер ФАЗИЛ

СОВІСТЬ

В скрутну мить нажите збудеш, —
Продаси машину, дім…
Докорять ніхто не буде
За учинене тоді.

Та коли десь за горілку
Раптом совість ти продав
Скажуть: — чесний був одвіку,
А тепер негідник став!

ДУРЕНЬ

Гнилий росток у дикий переліг
Ввіткнув дурний й почав відразу ж ахать:
«Допоможи ростку» — молив Аллаха,
Та навіть той йому не допоміг!

КЛЯТВА

Коли хоч раз скажу неправду людям
Чи оскверню я найсвятіші дні —
Спали мене тоді, о, спраго люта,
Ти на своїм пекельному вогні.
Коли ж я зраджу друга а чи брата,
Коли забуду, хто і звідки я, —
Хай прокленуть мене і батько, й мати,
Нехай забудуть всі моє ім’я!

Різа ФАЗИЛ

МЕРАБА — ДОБРИЙ ДЕНЬ

Як приємно чути, коли люди
— Добрий день! — вітаються усюди.
— Добрий день! — світанок їх стрічає,
— Добрий день! — у відповідь лунає.

Їм птахи співають вранці-рано,
Зорі сяють, росами умиті.
І травиця, й квіточка духмяна
Привітанням їх спішать зігріти.

— Добрий день! — і дощик з неба ллється,
— Добрий день! — і сонце в вишині.
— Добрий день! — кохана посміхнеться
— Добрий день! — і радісно мені.

Я піду в ліси, в зелені гори,
До чужих навідаюсь земель.
Та у рідні повернусь простори
І гукну щосили: — Добрий день!

— Добрий день! — платани і тополі,
Білі чайки, край моїх пісень.
— Добрий день! — гукну у хлібне поле
І почую щире: — Добрий день!

ПРИХОДЬ

У дні скорботи
Ти в мій дім спіши,
Як брат, як друг —
І ми розділим горе.
Розділим світло,
Й день не буде чорним,
— Ввійди в мій дім, —
Прошу я від душі.

У день святковий
Заварю я кави,
Давай зійдемось
В домі серед дня.
Ввійди в мій дім,
Коли між нами чвари,
Помиримось
За келихом вина!

Гінець з бідою
Чи новин щасливих —
Чужим ввійдеш,
А рідним станеш ти.
Та не приходь
Із намірами злими
І з каменем
За спиною не йди!

ВЕСНЯНА ВОДА

Водою вмившись весняною
Я не вернув минулих літ.
Прощалась восени зі мною
І народившись знов весною,
Вода вернулась молодою,
Мені ж — судилося старіть…

Промчали юності роки, —
Так навесні біжать струмки.
Вони минули, ті літа,
А ти ж така все молода!
Це весняна вода, ачей
Вернула блиск твоїх очей.

Різа ХАЛІД

ЗУСТРІЧ

Над річкою сьогодні рано
Осінні попливли тумани…
І листя горобин багряне, —
Неначе в серці давні рани.

Салгир, Салгир!
Дитинства річка,
Така знайома і чудова!
Ти рідне місто, ніби стрічка,
Оповиваєш веселково.

Ми знов зустрілися з тобою
Через багато літ розлуки.
Ти освяти мене водою,
Голуб мої шершаві руки.

О, як я за тобою скучив,
Салгире мій! А ти за мною?!
На береги твої співучі
Іду я тихою ходою.

Любить тебе поклявсь хлопчиськом —
Й цієї клятви не порушу!
Салгире мій! Моя колиско!
Ти осяваєш світлом душу!

СЛІДИ

А ти пішла у вечір гожий.
Не прийдеш більш. Тебе — нема…
А місяць на дитину схожий,
І вуха в місяця сторчма.

Я вийшов свіжості вдихнути —
Як жарко у цей час біди!
А на снігу, морозцем скуті,
Тобою лишені сліди.

Їх ще пороша не сховала,
Вони біжать кудись у гай.
Мені «пробач» ти не сказала
І я не мовив «Прощавай!»

Та далечінь ясна була,
Куди ти тільки-но пішла…

СОЛОВ’Ї В САДУ

О, як співали солов’ї в саду!
На ганку — ми, а солов’ї — в саду.
— Час уже й спати, — ти мені шепнула,
Я заперечив: — Солов’ї ж в саду!

Чом, соловейку, ти тепер один?
І як співаєш ти тепер один?
А соловей: — Вас також було двоє,
Та, бачу я, і ти тепер один.

— Ні, не зрадлива доленька моя.
Я не один: кохана ж бо — моя!
І вірю я, недовго щастя ждати —
До мене мила вернеться моя!

Номан ЧЕЛЕБІДЖИХАН

Я ПОКЛЯВСЯ

Я поклявсь татарам рани
заживить, залікувати,
Як же можна, щоб братове
пропадали мої знов?!
Як заради них не буду
я печалитись, страждати —
Не кипить хай, а засохне
в моїм серці чорна кров.
Я поклявся край мій темний
і осяяти й зігріти,
Як же можна, щоб народ мій
жив у мороку ночей?
Як не буду я це бачить
і печалиться, й горіти,
Хай морями крові стануть
сльози із моїх очей.
Я поклявся, я дав слово,
щоб в моєму ріднім краї
Був народ — господар долі,
щоби став він прозрівати.
З ним і я щасливий стану
може, й ханом в Курултаї,
Та не вічний я, бо знаю,
будуть і мене ховати.

ЧЕРКЕЗ-АЛІ

ДВОЄ ПРЕКРАСНИХ

Їх двоє — юних і таких прекрасних,
Їх двоє — та вони тепер одне,
Віднині бережи їх, світе ясний,
Неси їм радість, забери — сумне.

Кому не до вподоби наречений —
Красивий, роботящий весельчак?
Хто не похвалить диво-наречену
За брів розліт, за сонце ув очах?

Тож веселіться, і рідня, і гості,
Щоб на весіллі радість лиш була!
Хутчій в танок на чистому помості,
Щоб в молодої усмішка цвіла!

Жених, скажи, де ти знайшов це диво:
Десь поблизу чи в дальньому краю?
Живіте разом дружно і щасливо,
Сім’ю плекайте молоду свою!

Ну чим, жених, тебе причарувала,
Оця красуня — мов троянди цвіт!
І по яких прикметах узнавала,
Що ти прилинеш до її воріт?
Їх двоє — юних і таких прекрасних,
Прославим їх і вип’ємо до дна!
Весілля нині сонячне і ясне,
Тож веселіться гості і рідня!

Бекір ЧОБАН-ЗАДЕ

МЕНІ Б НЕ ЗНАТИ…

Нехай весна, нехай цвітуть сади,
Хай грім гуркоче в небі молодий.
Мені б не знати і про те не чути…

Хай пісню юнки водять у гаях
І шепчуться бабусі по кутках…
Мені б не чути і про те не знати.

Хай очі стануть дзеркалом твої —
Я видивлю в них радощі свої.
Мені б не знати, що тебе кохаю.

Хай згадує мене, мої діла
Красуня перша із мого села.
Кохає хай… Мені б про те не знати.

Я бачу смерть пала в моїх очах,
Та стогону й мольби нема в моїх словах,
Мені б померти тихо, щоб й не знати…

ХОЛОДНО І ТЕМНО

Холодно і темно
Ніччю крижаною…
Смерть іде за мною,
Смерть іде за мною.

Хмарищ череда
Мимо проліта.
Тиша й німота,
Тиша й німота.

Лиш бур’ян шумить,
З вітром вдаль летить,
Пам’ять вередить,
Пам’ять вередить…

Одинокий слід
Замітає сніг,
Смерті чути біг,
Смерті чути біг…

Світ в пітьму погруз,
Кличу — не дозвусь:
Фатіма, Сундюс,
Фатіма, Сундюс…

Малюком би стать, —
Матінку позвать,
Щоб поклала спать,
Щоб поклала спать…

Мамочко укрий,
Ласкою зігрій,
Сирота я твій,
Сирота я твій…

РІДНА МОВА

Я почув у Казані твій кримський наспів
І в серці вогонь запалав, закипів.

Я мандрівцем тоді по чужинах блукав
І мрію знаходив й надію втрачав.

До рідної мови душа потяглась,
Любов’ю синівською перейнялась.

О, мово, ти — віра моя в боротьбі
На струнах твоїх я співаю тобі.

Без тебе, кохана, під небом чужим
Загинув би я одинак-пілігрим.

І тюркську тут мову і пісню татар
Я чую. Для мене вона,
як божественний дар.

Обидві ці мови, їх розсипи фраз
Духовно мене збагатили не раз.

Я рідною мовою птиць приручу,
Любить сироту світ бездушний навчу.

Захопляться ворог і друг мій тобою
І змиють зажуру акорди прибою.

Жадаю із перлів сплести я твоїх
Полотна легенд і молитовний стих.

В мечеті лунай, рідна мово, в міхрабі
Й над морем дзвени,
скрізь тобі будуть раді.
Я кину й у недруга слово-зерно
Нехай у душі проростає воно.

Тебе, моя мово, одну я любив,
За це хай скарає мене Азраїл.

За тебе готовий життя я віддати,
Твоїми словами молитись й співати.

Сміятися й плакати буду тобою,
Зорею у небі ти сяй наді мною.

Ти, мово, — велика. Найкраща у світі,
Ну, як тебе рідна моя, не любити!

Ешреф ШЕМ’Ї-ЗАДЕ

У ВЕРХІВ’ЯХ БЕЛЬБЕКУ

Коли призахідне проміння ув останнє
За пагорбом сяйне і догорить,
Немов потік бурхливий, ми, кохана,
На берег річки спустимось з гори.

О, Еміне, ходім туди, до кряжу,
Поки останній промінь пломенить.
Коли ж спряде хмарина сіру пряжу —
Над Арик-Башем сядемо спочить.

Ти бачиш, як голубить нас природа,
Як виноградник листям шелестить.
Ти чуєш, як стрімкі Бельбеку води
Нас кличуть жити, мріяти й любить.

Із-поза хмарки місяць ніжно глянув,
Чарує душу пісня солов’я.
І заховавшись в тінь густих платанів,
Нас нишком спогляда Сейдам-Кая.

Небесний килим в дивному цвітінні —
Троянд сузір’я барвно мерехтять.
І відбиваються у хвилях наші тіні, —
В сріблястім сяєві гойдаються, тремтять.

І знову радість у душі іскриться,
З тобою творчо я воскрес, підріс…
Скажи, кохана, в чому таємниця
Твоїх очей задумливих розріз?

Хто наші юні почуття осудить?
Із ким в житті такого не бува?
Який поет минуле позабуде,
Який Керем свою Асли не оспіва?!

Хто не надіється, схилившися до милої,
Від денних справ томливих відпочить,
Щоб завтра знову із новою силою
Почати день новий —
нову судьбу творить!

Ходімо, ж Еміне аж ген, до того кряжу,
Доки останній промінь пломенить,
Коли ж спряде хмарина сіру пряжу —
Над Арик-Башем сядемо спочить…

ЕМІНЕ

Місяць, мов синій птах,
В небесах кружля.
Тихо в полі, в гаях —
Спочива земля.

Змовкнув спів солов’я,
Лиш комиш — «шу-шу…»
Та закоханий я
Вірш про сад пишу.

Плине річка з долин, —
Чути плеск води…
Я сумую один —
Ти прийди, прийди.
Твій, кохана, прихід,
Буде святом нам.
Сонця стрінемо схід
Під шумким гіллям.

Нас любов не мине, —
Добре знаю я.
Еміне, Еміне,
Еміне, моя!

РУСТЕМ

Перед тобою — в’яну,
Не бачу — в серці жаль.
Твій погляд душу ранив,
Мов точений кинджал.

Прийди, Рустеме, любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни міцніш,
Рустеме мій, нема тебе миліш.

Як вечір наступає —
Над річкою одна
Тебе я виглядаю
Зажурена й сумна.

Прийди, Рустеме, любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни міцніш,
Рустеме мій, нема тебе миліш.

Надії всі — на краще,
Щоб добре нам було.
Немов троянда, наше
Кохання розцвіло.

Прийди, Рустеме, любий мій, хутчіш,
З собою забери мене скоріш
І до грудей ти пригорни міцніш,
Рустеме мій, нема тебе миліш.

БУРЯ

Прекрасне море в бурій млі…
О. Пушкін.

Берег чорний, море й небо чорні,
Золотий колись зчорнів пісок.
Море і куйовдить хвилі й горне,
Ніби холку пестить схудлий вовк.

Розітнули блискавиці-стріли
Неба непроглядний чорний шовк.
Місяць блідий, тихо і несміло,
Десь за хмару заховавсь-зайшов.

Вітер стогне, гра, мов на басолі,
У гіллі тополі завива.
І тоді лиш спочива тополя,
Як коріння злива напува.

Аж тремтять фундаменти місцями,
Вал за валом море шле в бої.
Арзихиз схилилася в нестямі —
Хвиля в груди ударя її.

Пошатнувсь фундамент. Вже по даху
Буря замишля новий удар.
Й запалить жада над Чатир-Дагом
Місяця сяйливого ліхтар.

Море, море, штормом в дев’ять балів
Проводжало в бурю ти корсарів.
Ти вируєш — в серці біль стихає,
Серцю жити буря помагає.

До зітхань, що ти шпурляєш в нетрі
І гойдаєш скелі на Ай-Петрі
Я додам свойого серця пісню,
Бо у серці пісні тій затісно.

От тоді душа моя стражденна
Сповниться неспокою й натхнення.
І перо, що жде мене давно,
Бурі марш зіграє заодно.

МИЛА ДІВЧИНА

О, мила, дівчино, весела дівчино,
За що я так люблю тебе?!
Поглянеш ти — я весь засвічуюсь
І меркне небо голубе.

Ти, як фіалка, ненаглядная,
Що розквітає у гаю.
Життя своє віддати ладен я
За щиру усмішку твою.

Чи йдеш ти дниною погожою,
Чи мовиш слово — тану я…
У тебе все так просто й хороше,
Життя й надія ти моя!

О, мила дівчино, весела дівчино,
Ти — наче небо голубе!
Тобі сьогодні я освідчуюсь:
Кохаю дуже я тебе!

МРІЯ

Коли лежатиму весною в забутті
В зеленій мураві на березі Салгиру,
Надія увійде у вірші у мої
Легеньким повівом і радісним, і щирим.

У свіжій зелені я посвіжію й сам
З моєю бавлячись зеленоокою.
Й нова зоря сяйне моїм очам,
І серце стане зіркою високою.

Коли б природу так я не любив —
Своїх би віршів не писав про неї.
Як квітка я, зів’яв би молодим,
Тому й тягнусь до рідної душею.

Так я ішов із піснею у даль —
Мене вперед вели і мрія, і натхнення.
І мрія золота бриніла, мов кришталь,
І рвалося з грудей справдешнє одкровення.

Коханої лице відкрив легенький шовк, —
Та то — природи лик,
Над ним туман клубиться…
В зелених сукнях вдаль
дівочий хор пішов, —
То ряд струнких тополь, що листячком іскриться.

Полинув вітерець полями на долину,
Озвалися гудки опісля дня мовчання.
І сонце золоте крізь зелень тополину,
Зітерши в серці сон,
щось мовило в повчання.

ДОБРЕ
Абхаїру Шиплакаєву

Якщо у поле я вийду світанком росистим,
Щебетом птахів свій трактор наповню
і свистом,
Щоби пішов він, розкраяв чорнозем
зернистий,
Тіло бентежне пробудиться. — Добре!

До баштанів, сонцем півдня нагрітих,
Вийду, де трудяться юнки, щедріші
від літа,
Сапка-подруга в руках забринить
працьовита.
Серцю, що вже задихатися стало. —
Добре!

До куреня завітаю і трохи приляжу спочити,
З мудрістю книг постараюсь
на мить розлучитись,
Й душу свою степовою снагою налити.
Жити мені не безладно потрібно,
а — Добре!

Зошит старий за столом розгорну я у хаті,
Бажане слово, щоб вилилось дзвінко
й крилато,
Склалося піснею праці
й селянському брату
Серце моє переповниться щастям,
як — Добре!

І опівночі, в безсоння,
під зорі піду погуляю,
Прийде натхнення до мене від неба
я знаю.
Я, як Сааді,
про краще в житті заспіваю…
Я — закохався, і серце співає,
як — Добре!

ЧЕТВЕРО МОЛОДИХ ЛЮДЕЙ

Вже за північ. Місяць виплив
В небо зоряне гулять.
Все затихло і завмерло —
У селі давно всі сплять.

І пісень не чуть в окрузі,
І замовк уже баян…
Пізно з танців повертались
Емма, Мері, Жаник й Жан.

Всі — місцеві, всі — тутешні,
Тільки, що за імена?
Серед нашого народу
Зроду цих імен нема…

Це ж хіпують, певно, юні,
Напустили, бач, туман…
Одна — Еммі, друга — Мері,
Один — Жаник, другий — Жан.

А в дитинстві — «доню», «синку»,
«Любі дітки», — звали їх.
Мови рідної учили, —
І бринів дитячий сміх.

«Еміне» — матуся звала,
Батько кликав «Темірджан»,
Доню «Майре» називали,
Сина кликали «Льоман»…

А вони — росли-зростали,
Як у гаї зелен-клен…
Рідну мову забували,
Відреклися від імен.

Темірджан уже став «Жаник»,
Так чомусь він забажав.
Інший замість ім’я Льоман
Записав у паспорт «Жан».

А Майре — дівчисько миле,
Та, що — брівки урозліт,
Надивившись кінофільмів
У свої п’ятнадцять літ

Закордонних, а не наших,
(ось у цьому й головне!)
— Я не Майре, — відказала, —
Мері звіть тепер мене…

Еміне, її подруга.
Теж на свій копил все гне,
Бо соромиться, як вчує,
Що хтось кличе «Еміне»!

Ім’я це її коробить,
Хоч і гарне ж далебі!
Нетутешнє ім’я «Еммі»
Уподобала собі!
Друзі любі! В цьому світі,
Де живемо ти і я,
Мова в кожного народу
І історія — своя!

Є в французів ім’я «Жан»,
А у німців ім’я — «Йоган».
В росіян — ім’я «Іван»,
А у нас є ім’я «Льоман».

Тож пишаймося своїм,
Бережім своє, народне.
Не потрібно нам чуже, —
Маєм власне, благородне.

Як батьки нас нарекли —
Цим і мусим дорожити.
Ми ще юні, молоді,
Нам з народом рідним жити.

Нащо нам всілякі «Гаррі»,
«Жаники» і «Джоники».
Є у нас — «Рустем», «Осман», —
Імена, як дзвоники.

Є «Діляра», є «Айше», —
Наче сонце ясне!
Наші рідні імена
Гарні і сучасні!

* * *

Будь, ніби садівник.
Забудь про спокій, сни.
Змагайся за красу,
Як він щодня змагається:
Крізь колючки
руками продирається,
Поки не спалахне
троянди кущ рясний.

* * *

А. Недієву

Чом доля до тебе,
учителю мій, несправедлива?
Себе ж я жаліти боюсь,
хоч не боюся смерти.
Так гірко мені,
що ти не будеш щасливий.
І жаль, що за тебе
не можна мені умерти.

* * *

Як я умру — зіллюся з отчою землею:
Я народивсь в Криму,
Крим мусить стать могилою моєю.

Надгробком не затруднюю себе:
Моя земля мене прикриє, як дюрбе,

Аби мандрівець, юний мій земляк,
Вигнанцям розповів колись про мене так:

«Спокою чоловік цей у житті не знав, —
В землі своїй знайшов,
те що давно шукав».
Як я умру — зіллюся з отчою землею:
Я народивсь в Криму,
Крим мусить стать могилою моєю.

3 жовтня 1969 р.
Самарканд.

Самадин ШУКУРДЖІ

СЛОВО ДО БАТЬКІВЩИНИ

Вітчизнонько!
Вернувся я, твій син,
Після стількох років
Страждання і розлуки,
Після вигнання і страшної муки
Вернувся я додому,
в рідний Крим.
За мить оцю побачення з тобою
Я поплатився волею святою.
В розлуці довелось мені страждати,
Пробач, Вітчизно, що тебе залишив.
В тім — не моя вина:
Мій ворог був сильніший
І я тоді його не міг здолати.
Хоч я малим і дуже кволим був,
Але Вітчизну все ж не позабув.
Я Крим лишив
Не зі своєї волі, —
А з волі супротивника свого:
Нас вивезли насильно
в чужий край —
Прощай, Вітчизно,
Криме мій, прощай!
Тоді ще мало в мене сил було,
Але я вірив: сили наберуся
І в отчий край,
У дім своїх батьків,
Хоча б під старість,
Але все ж вернуся!
О, як я вірив,
Як жадав цього
Впродовж життя
Пекельного свого!
І ось я тут, з тобою.
Я — вернувся,
І до плеча твойого доторкнувся.
Я все життя ішов до тебе,
Збиваючи до крові босі ноги.
Нічого не хотів,
Нічого не бажав, —
На батьківщині жить —
Жадав одного.
І ось я тут,
З тобою, Криме мій,
Кохана земле,
приласкай, зігрій!
Ти — Матір наших
матерів, батьків, —
Чий корінь тут,
Хто родом з цих країв.
Я півстоліття
мріяв про ту мить,
Коли на землю
зможу цю ступить.
Я в рабстві був,
але рабом не став,
В полоні був,
але не полонився,
Ні перед ким в покорі не хилився,
Ненавидів я тих,
тебе хто зневажав,
Хто не давав мені
про тебе й слова мовить,
Мій Криме, Батьківщино,
пісне й мово!
Я зневажав і зраду, і брехню,
Супроти них ішов з лицем відкритим,
О, як жадав тебе я захистити,
Горів бажанням виступить на прю!
Пройшовши не одну
з важких доріг —
Любов свою синівську я зберіг
До тебе, земле отча і єдина,
До тебе, мужня, горда Україно,
Що під своє крило взяла орлине
Народ мій, рід мій,
Край мій узяла!
За це тобі подяка і хвала!
До тебе, Криме,
йшов я дуже довго,
Крізь злигодні, приниження
й зневагу,
Крізь дикий сморід
таборів ГУЛАГу,
Крізь катування,
матючню й погрози…
Та в серці я плекав свою відвагу
І знав напевне: стрінемось таки,
Бо звинувачень вляжуться морози…
Любов моя, єдина в цілім світі
Земля моя,
Земля моїх батьків,
Обоє настраждались ми в розлуці
І більш страждати
Я би не хотів!
Вітчизнонько, як ти помолоділа:
Лице водою із Дніпра умила,
Як знудьгувався за тобою я,
Як сумував як мріяв,
я про тебе,
Про степ і море,
і про синє небо…
Я йшов через пустелю і тайгу,
Через роботи каторжні сибірські,
Я йшов до тебе через Воркуту,
Через колимські
й магаданські приїски…
Я перейшов етапи всі круті,
На соловецьких нарах
помирав я,
Я проклинав наругу і безправ’я…
Вернутись в Крим —
девіз мого путі.
Я йшов із ночі в день,
Я сліпнув, але все ж
Й на крок я не звернув
З священної дороги.
Жаль, в друзів багатьох
Вже підломились ноги —
Їм не судилось
в рідний край прийти,
Але живі ми — досягли мети.
І ось я вдома,
тут моя сім’я,
О, вистраждана земленько моя!
За мить оцю, за зустрічі хвилину,
За мить цілунку пагорбів твоїх
Я все віддав,
кохана батьківщино!
Лишивсь в одній сорочці…
та дарма…
Моє багатство — ти!
І нарікань нема.
Я так щасливий, що з
тобою знову.
Люблю тебе
синівською любов’ю!
Живі ми, Криме!
Двічі ми живі,
Коли ми разом…
Ми — навік незламні.
О, земле рідна,
Матір всіх татар,
Що народились тут і у вигнанні.
Мій краю,
Я — народ твій незборимий,
З тобою ми на віки-вічні,
Криме!

ВДЯЧНІСТЬ

Україно, сестро моя!
Скільки доріг,
що пролягли
через ліси і поля,
Кликали і вели мене
до тебе!
І ось я в Києві.
Ходжу Хрещатиком,
І таке відчуття —
Ніби нікуди і ніколи
Не від’їжджав я з Криму!
Ніби й не було
весни сорок четвертого.
Ніби й не було вагонів
Із грубезних дощок,
добутих на лісоповалі.
Ніби не було
людей-колод,
що стояли наввипинки
по команді «Струнко!»
Ніби й не було гнид,
що цілували мене,
як рідного.
Ніби не було
оббріхування мого народу.
Ніби не було
похоронів без похоронок.
Ніби не було виносу тіл
без носилок.
Ніби не було
шакалячого виття
над свіжими могилами.
Ніби не падали люди
на лісоповалі,
Щоб більше не підвестись
І ніколи не підкоритися
Коменданту!
Померлі наближали
Смерть вандалізму —
Знали це навіч!
Ми, живі, тільки зараз
про це дізнались!…
Ходжу Хрещатиком
І відчуваю:
Ніколи не від’їжджав я
з Криму.
Ніби не мене везли вагони
у травні сорок четвертого.
Ніби не мене
з Україною розлучали,
а когось іншого.
Ніби не мене облаювали
Несамовитим
матом-перематом,
а когось іншого.
Ніби не мене
шмагали кривавим батогом,
а когось іншого…
Україно, сестро моя!
Якщо раптом ворог
захоче здійняти меча
над твоєю Свободою,
Я — є!…
Поклич мене.
Я готовий іти на плаху, але тебе
принизити — не дозволю!
1993, червень.

З історичних кримськотатарських народних пісень, дум та віршів, часів завоювання Криму Росією (1783 р.)

ЕМІНЕ*

Ім’я моє Еміне, Еміне.
Підперізує пояс шовковий мене.
Взяв жорстокий майор в свої руки мене.
Я молю вас, брати, порятуйте мене!

Я пов’язую чорную хустку свою.
По дзвінку прокидаюсь,
до схід сонця встаю.
Я кривавії сльози з очей своїх ллю.
Я молю вас, брати, порятуйте мене!

Я у Кафі дочкою візира була.
Соловейком в золоченій клітці була.
Не розкритим бутончиком квітки була.
Я молю вас, брати, порятуйте мене!

* Пісня часів еміграції кримських татар, після завоювання в 1783 році Росією Криму.

Серед тих, хто в газеті «Терджиман» 1902 року виступив проти еміграції є й рядки Сеїда Абдули Озенбашли з вірша «О, душа!»

О, ДУША!

На жаль, не шукають шляхів рятування!
Для чого татарам заморські блукання?
О, душе, до тебе ці щирі благання, —
Оте, що ти дієш — не мужність!

Народ свій лишивши — куди ти втікаєш?
Щось краще знайти, очевидно, гадаєш?
Ганьбиш свій народ
чи про це ти хоч знаєш?
Отже, що ти чиниш — не бажане Богу!

Невже, хто лишився тут, гірший від тебе?
Невже не шкода тобі рідного неба?
Невже в еміграції маєш потребу?
Ці вчинки твої — не із нашої віри!
Сеїд ОЗЕНБАШЛИ

КАЖУ ЦЕ І ПЛАЧУ

Переселенці царських часів (1784—1785, і 1804—1805 рр.), згадуючи залишені ними на батьківщині землі, гіркоту бідувань, пережиті ними, намагалися заспокоїтись, переливши все наболіле в пісні

Ми поїдемо з Криму о, друже,
Як їдуть кудись на весілля.
Кажу це і плачу.
І залишаться рідні о, друже,
Як зрубане з дерева гілля.
Кажу це і плачу.
І оселі залишим о, друже,
Не засув зачинимо двері.
Кажу це і плачу.
В карантин нас поселять о, друже,
Де будемо в клітці-вольєрі.
Кажу це і плачу.
Чи погасне о, друже,
Вогонь сподівання всесильний?
Кажу це і плачу.
До принижень чи звикне о, друже,
Народ наш, що завжди був вільний?
Кажу це і плачу.
Залишились далеко о, друже,
Могили батьків наших рідних.
Кажу це і плачу.
Чи діждемось о, друже,
Ми днів ще з тобою погідних?
Кажу це і плачу.
Брати і батьки наші стали о, друже,
Уже кріпаками.
Кажу це і плачу.
А наші дружини о, друже, —
Прислугами, няньками-мами.
Кажу це і плачу.
Ми вважали за краще о, друже,
На землю поїхати Чисту.
Кажу це і плачу.
І ми перед долею стали о, друже,
І гідно й врочисто.
Кажу це і плачу.
І вже теплохід наш о, друже,
Іде і буруниться хвиля.
Кажу це і плачу.
За Кримом о, друже,
Душа моя чайкою квилить.
Кажу це і плачу.
Пливе корабель, відпливає о, друже,
Від Криму.
Кажу це і плачу.
І гірко на серці о, друже,
Від сліз і від чорного диму.
Кажу це і плачу.
Пливуть пароплави о, друже,
А в них — відпливають татари.
Кажу це і плачу.
Прощай, батьківщино, о, друже,
Мій Криме прощай темно-карий.
Кажу це і плачу.
А берег турецький о, друже,
Мені і тобі не всміхнеться.
Кажу це і плачу.
Нема в мене Криму о, друже,
І серце із розпачу рветься.
Кажу це і плачу.
І їсти не можу о, друже,
Ні хліба, ні солі.
Кажу це і плачу.
Не хочу о, друже,
Я щастя такого і волі.
Кажу це і плачу.
Як сходить й заходить тут сонце
О, друже, я не помічаю.
Кажу це і плачу.
І краще о, друже, землі,
Ніж земля моя рідна не знаю.
Кажу це і плачу.
Душа моя плаче, о, друже,
Коли я свій Крим пригадаю.
Кажу це і плачу.
Чи ще раз побачу о, друже,
Його коли-небудь не знаю.
Кажу це і плачу.
Мабуть, нам ця доля, о, друже,
Вготована Богом.
Кажу це і плачу.
У вирій далекий о, друже,
Нам випала довга дорога.
Кажу це і плачу.

НАША ДОЛЯ

Доля наша — веління Бога.
Нелегка у татар дорога.
В душу в’їлася нам тривога —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Наказав цар Московський сильний,
Щоб й татар брали в військо віднині.*
Що чиновнику доля людини?
Тяжко стало нам жити в Криму.
«Слухайсь, — каже чиновник, — наказу,
І виконуй його щоразу…»
Той наказ — викликає відразу…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Ми молили чиновників, плакали,
Наші сльози гарячі на камінь капали,
Горем убиті додому чалапали —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Я тобі, мій любимий нащадку,
Розповім про жахливий порядок:
Переселення —
нам від пророка у спадок.
Тяжко стало нам жити в Криму.

Беїв кримських я хочу згадати:
Їхня згода оця — про набір у солдати.
«Підпишись», —
пропонують вони заповзято…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Збудували казарми у Бахчисараї —
Ті казарми нам лихо у рідному краї.
«Пожалійте нас», —
молим чиновницькі зграї.
Тяжко стало нам жити в Криму.

А прислужники царські сіли на коні
І в селі побували у кожнім, і в полі…
Настягали до війська синів доволі…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Гул по Криму стоїть небувалий,
Як же нас усіх обібрали!
Ми свідомість свою і віру втрачали…
Тяжко стало нам жити в Криму.
Лиху як цьому протистояти?
В іншу віру нас хочуть віддати.
Силоміць хочуть нас приєднати…
Тяжко стало нам жити в Криму.

В Акмесджиті цьому теж не раді —
Долинає ремство громади.
Кожен житель волає: «Пощади!» —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Дружно встали батьки наші в ряд.
Офіцери московські їх вернули назад.
Плач, ридання над краєм стоять…
Тяжко стало нам жити в Криму.

«До побачення рідні!», —
це ми до батьків, —
«Хай Аллах помога вам вовіки віків.
Ми відірвані також і від матерів…» —
Тяжко стало нам жити в Криму.

Матері заливаються наші слізьми:
«Тиранію таку ще не бачили ми,
О злощасна судьба,
що ти робиш з дітьми?!» —
Тяжко стало нам жити в Криму.

На плацу наші діти марширують щораз
І нема в них часу, щоб здійснити намаз.
Хочем вірить — не буде отак повсякчас…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Від розлуки болять серця в матерів,
Горе гне до землі посивілих батьків,
Плачуть сестри,
гойдаючи менших братів…
Тяжко стало нам жити в Криму.
До побачення рідні — служити йдемо.
Ми цареві послужим — так судьбою дано.
Живі будем — побачимось, чи помремо…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Сподіваємось Бог допоможе всім нам,
Хай про це пам’ятає турецький султан,
Що братів правовірних віддав в чужий бран…
Тяжко стало нам жити в Криму.

О, султане могутній, лиш на тебе надія,
Твоя ласка серця наші бідні зігріє.
У державі твоїй кожен з нас бути мріє…
Тяжко стало нам жити в Криму.

Не лишилося слави і знатності Криму,
Не лишилося запаху рідного диму.
Буде змога — поїдемо в даль несходиму…
Тяжко стало нам жити в Криму.

* 1 січня 1874 р. з’явився царський указ про призов татарської молоді на службу в царську армію.
БОЖЕ, СПАСИ І ПОМИЛУЙ НАС…

Наші сади залишаються тут,
Мами заплакані лишаться тут,
Наших синів у солдати беруть…
Боже, спаси і помилуй нас.

Сонце за гору високу поверне,
Горе, як море, моє невичерпне,
Як же на світі цім жити нестерпно,
Боже, спаси і помилуй нас.

В медресе книги всілякі вивчали,
На сході селянам указ прочитали,
Ніби кинджалом у серце дістали,
Боже, спаси і помилуй нас.

Крим наш уже, мабуть, нам не дістанеться,
Цар на нас гнівно і злісно так свариться,
Молоді щастя в житті не дістанеться,
Боже, спаси і помилуй нас.

Гори високі туманом покриті,
Тяжко татарам в Криму стало жити,
Серце співає пісні сумовиті,
Боже, спаси і помилуй нас.

У вирій далекий летять журавлі,
Щастя нема нам на рідній землі,
Сонця промінчик не світить в імлі,
Боже, спаси і помилуй нас.

Видавництво “Доля”

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: