Людолови. 2 томи    – для завантаження натисніть на назву файлу.

УІС

Переклад смислів Священного Корану українською мовою, виконаний Валерієм Басировим з російських перекладів, хоч і не може вважатися канонічним з точки зору ісламської традиції, тим не менше робить важливий внесок у розвиток українського ісламознавства і кораністики. Так у Духовному управлінні мусульман України «Умма» оцінили книгу «Переклади смислів Корану українською мовою», автор якої на даний час працює над виправленням помилок та неточностей, допущених у першому виданні.

У кометарі, даному «Іслам в Україні», з цього приводу муфтій ДУМУ «Умма» Саїд Ісмагілов відзначив наступне: «У жодному разі не применшуючи заслуг шановного Валерія Басирова, з яким у мене, я сподіваюся, буде можливість познайомитися особисто, необхідно відзначити, що як науковому співтовариству, так і мусульманам нашої країни необхідний канонічний переклад смислів Священного Корану, що виконаний з мови оригіналу та відповідає вимогам ісламської традиції».

«Справа в тому, що недостатньо просто добре знати арабську мову і мову, якою необхідно перекласти суть аятів. Коранічна арабська мова – це унікальний феномен у самій арабській філології, настільки, що вона виділена в окремий напрям арабської мови», – пояснив Ісмагілов.

Текст Священного Корану складний, багатозначний, сакральний і багато в чому містичний.

«Саме тому, зважаючи на надзвичайну складність і сакральність, Коран довгий час забороняли перекладати іншими мовами. Пізніше, з метою ознайомлення зі змістом Священного Писання Ісламу тих народів, які не володіють арабською мовою, ісламське богослів’я стало допускати можливість кваліфікованого перекладу смислів Корану на інші мови», – розповів він.

Однак, за словами Ісмагілова, бути лінгвістом і перекладачем вважається недостатнім для такої відповідальної роботи, необхідно бути ще й фахівцем у цілій низці шаріатських наук. Тому останнім часом над перекладами працюють не окремі вчені, а редакційні колегії, до яких входять фахівці різних галузей ісламського богослов’я, екзегетики і філології.

«Люди, які взялися за таку відповідальну роботу, повинні бути відомі і визнані як у колі мусульман, так і науковим співтовариствам. І якщо який-небудь молодий аспірант раптом заявить що, мовляв, «багато років працював і переклав», як це можливо у нашій країні, то це ще не означає, що його робота буде визнана», – підкреслив Ісмагілов.

Підготовка канонічного перекладу

На фоні вищесказаного муфтій повідомив, що на початку 2011 року ДУМУ «Умма» спільно із Всеукраїнською асоціацією громадських організацій «Альраїд» почали масштабний проект з переведення смислів Священного Корану українською мовою.

Редакторський колектив очолив доктор філологічних наук, ректор університету «Східний світ» Валерій Рибалкін. Саме його переклад, виконаний з арабського оригіналу Священного Корану, взято за основу. Перший фрагмент його перекладу, до якого увійшли перші чотири сури, був виданий ще в 2002 році.

Над створенням канонічного перекладу смислів Священного Корану працюють фахівці в області шаріату, арабісти, філологи та відомі вчені України.

Джерело: www.islam.in.ua

Великою є мудрість Твоя, Боже:

Султан споживає смачні страви,

Я ж харчуюсь черствими окрайцями.

Але лайно султанове смердить так само,

Як і лайно простої бідної людини

Або навіть ще більше.

Прийде день, і ми обидва перетворимось на прах.

І нікчемна доля очікує людину,

Котра загрузла у смердючій

Нікчемності власної гордині.

Султан же, коли почув цей вірш, вистрибнув з туалету, оскільки не міг стримати себе від усвідомлення глибин мудрості шейха Ва Камісоко. Він бігав як навіжений, потім відкусив свого пальця й виплюнув його. Тільки так він міг прийти до тями. Коли ж він заспокоївся, то почав розмову з шейхом і, переконавшись у його великій мудрості, зробив його своїм найближчим радником. Він постійно наділяв шейха багатими подарунками, подарував йому будинок і гарний одяг, він не міг і дня обійтись без спілкування з шейхом. У державі ствердилась справедливість. Але одного дня шейх пропав. У його будинку знайшли таку цидулку у віршах:

О, султане, твої численні милості та щедроти

Важким тягарем неможливості здійснення

Відповідних благодіянь лягли мені на груди.

Воістину, важко нести тягар вдячності,

Якщо немає можливості виявити її чимось,

Окрім слів.

Нехай благословить тебе Аллаг за те, що

Рясний дощ твоєї щедрості так довго

Зрошував сухе поле мого життя.

Передають, що шейх Ва Камісоко відбув блукати по пустелі, закликаючи її мешканців до дотримання приписів Ісламу. А султан, коли прочитав ці рядки, дев’ять діб плакав, видирав власне волосся та бороду, відкусив собі ще чотири пальці і втратив унаслідок цього багато кревці. Потім він здійснив хадж і справедливо правив до кінця своїх днів.

Абдул-Къадир Нурмухаммедов

У даній статті мова піде про серединність, що є центральною особливістю ісламської умми. Слово серединність походить від поняття середина, а середина будь-чого – це його виважена, добірна і найкраща частина. Про чоловіка казали: «Найбільш серединний у племені за знатністю», – якщо він був шляхетним, володів авторитетом і займав високе становище.

Середина її оберігала,
але так склалися події,
що краєм вона стала.

Термінологічне ж значення поняття серединність у тому, що воно означає рівновагу і помірність між двома крайнощами – надлишком і нестачею, достатком і убогістю, марнотратством і скупістю. Адже у кожної речі є два полюси: або надмірність, або марнотратство. А середина – це рівновага між ними. У Священному Корані сказано. «І небо Він воздвиг і встановив ваги, щоб ви не порушували їх. І встановлюйте ваги справедливо і не зменшуйте їх!» (Коран, 55:7-9) Ідея про універсалізм серединності – одна з центральних у Корані, чи то мова йде про час «Охороняйте молитви і молитву середню і стійте перед Аллахом благоговійно» (Коран, 2, 238), чи про молитовний обряд «Не промовляй голосно своєї молитви, але й не шепочи її, а йди дорогою між цим» (Коран, 17:110), чи про витрачання коштів «І не прив’язуй свою руку до шиї (тобто не скупися), але й не протягуй її на всю довжину (тобто не тринькай), щоб не залишитися тобі засудженим, жалюгідним» (Коран, 17:29), чи про поведінку і самоконтроль «І розмірюй свою ходу і понижуй свій голос» (Коран, 31:19), чи про комерційну діяльність «І встановлюйте ваги справедливо і не зменшуйте їх!» (Коран, 55:9), чи, нарешті, про мир «То примиріть їх справедливо і будьте неупередженими» (Коран, 49:9).

Отже, серединність виступає як всеосяжний принцип догматики, культу, моральних цінностей, етики, взаємовідносин та цивілізаційної взаємодії. Така всеосяжна серединність, що відповідає природі, визначеній Богом для людини, починається з її релігійних переконань, бо Всевишній Аллах створив її у найчистішому, нічим не заплямованому благочесті, про що йдеться у достовірному священному хадисі[1]: «Воістину, Я створив рабів своїх благочестивими мусульманами, але спокусили їх біси, заборонивши їм те, що дозволив їм Я. Так само худоба породжує худобу цілу (тобто без недоліків). Чи помічаєте ви серед неї калік? (Тобто тільки потім вражає її вада і наздоганяє слабкість)». Але природа людини сама собою не дозволяє їй безпосередньо досягати пізнання добра і зла, і саме тому Аллах направляв до людей посланців, посилав їм Свої Писання і затвердив обряди, щоб виправлялася людська природа за Божим законом. Звідси й вислів Всевишнього «Світло у світі!» (Коран, 24:35), тобто Світло Божественного одкровення у світі природи. Знаменнями універсальності принципу серединності у створеному світі служать дві створені Аллахом Книги – Книга написана (тобто Коран) і Книга розгорнута (тобто весь Всесвіт): «А коли читаються їм Його знамення, вони зміцнюють у них віру і покладаються на Господа свого» (Коран, 8:2). Таким чином, Божественні знамення постають перед людиною у двох видах: ті, що послані через читання Книги Аллаха , і ті, що постають у Книзі Всесвіту, який виявляється для людини джерелом пізнання і науки: «Ми покажемо їм наші знамення країнами і в них самих, доки не стане їм зрозуміло, що це – Істина. Хіба не достатньо для твого Господа, що Він Свідок всьому?» (Коран, 41:53). Всесвіт також постає ще і як одне із джерел прояву чудової мудрості Аллаха, чудес Його могутності та прекрасного Творіння, чи мова йде про красу неба «Адже ми прикрасили небо найближче прикрасою зірок» (Коран, 37:6), чи землі «Сади, що виблискують» (Коран, 27:60), чи людини «І сформував вас і чудові дав вам форми» (Коран, 40:64), чи, нарешті, живої природи взагалі «Всілякі прекрасні пари» (Коран, 22:5).

Поміркуй про луги і поглянь
На сліди того, що створив Володар:
Очі, сріблясті зіниці яких
Кидають подібні до розплавленого золота погляди
Із хризолітових гілок, засвідчуючи,
Що в Аллаха немає співтоваришів.
Скажи лікарю, підхопленому рукою загибелі:
«О, зцілителю хвороб, хто згубив тебе?
Адже від недуги не помирає здоровий …
То хто ж стрілою долі, о, здоровий, тебе вразив?»
І запитай черево бджіл: як медом сочиться воно?
А меду запитай: «Хто солодким зробив тебе?»
І якщо пальму побачиш з розколотою серцевиною,
Скажи: «О, пальмо, хто ядро твоє розколов?»
А повітря, що невидиме для ока, але відчувають його руки,
Запитай: «Хто потаємним зробив тебе?»

Істинно, все несе на собі знамення про те, що Він – Єдиний, і в цьому закладено ще один аспект значення Всесвіту для людини, так само як і знамення про абсолютне підпорядкування всього створеного світу Божій волі: «І Він підкорив те, що в небесах, і те, що на землі, – усе, що виходить від Нього» (Коран, 45:13). Між цим покірним світом, що вихваляє Благословенного і Всевишнього Аллаха та богомільним мусульманином існує й духовний зв’язок, за словами Аллаха: «Даудові Ми дарували від нас перевагу: «О гори, прославляйте разом з ним» (Коран, 34:10). Тобто весь створений світ закликається до того, щоб його вихваляння Творця зливалося з вихвалянням Дауда, який уособлює людей. Ось чому, коли Пророкові, який проголошував п’ятничну проповідь з пальмового пня, зробили мінбар із дерева, і він перейшов на нього, то почув, як пень зітхнув подібно до верблюдиці, яка втратила своє дитинча. І, як сказав поет ал-Баді: «Пень засмутився і застогнав»:

Навіть леви у хащах своїх замовкають,
Зустрівши того, хто сильний Аллаха Посланником.

І тому імам Алі (нехай буде милостивий до нього Аллах!) говорить: «Якщо вмирає богомільний мусульманин, плачуть за ним у двох місцях – на небі й на землі. Місце його на небі, там, куди підноситься його добра справа. Місце ж його на землі – це місце його колінопреклоніння і молитви, бо воно втратило того, хто поминає та вихваляє Аллаха». Отже, очевидні багатосторонні зв’язки людини з навколишнім середовищем: зв’язок пізнання ним цього світу та його освоєння, духовний зв’язок взаємної любові і, нарешті, зв’язок естетичний: «Для вас в них (у домашніх тварин) - краса, коли ви їх ведете на відпочинок і коли випускаєте» (Коран, 16:6). Таким чином, написана Книга і розгорнута Книга світобудови зумовлюють принцип природи серединності.

Другою сферою функціонування цього принципу виявляються культові обряди, в основі яких лежить нерозривна єдність зовнішнього і внутрішнього. Поклоніння поєднує зовнішній фізичний рух (колінопреклоніння і простягання ниць) – і внутрішньо духовний рух серця, наповненого смиренням та розумінням величі Всевишнього Аллаха. Але серединність як раз і є нерозривністю зовнішнього та внутрішнього, про що добре говорить імам Хатім ал-Асам: «Я роблю передмолитовне обмивання (вуду), повторюючи його сім разів, потім спокійно і стримано йду до місця молитви, благоговійно звеличую Аллаха, читаю Коран, зі смиренням здійснюю уклін і трепетно простягаюсь ниць. У цьому полягає право зовнішнього». Потім, розкриваючи суть внутрішнього, він продовжує: «… і уявляю я Сад праворуч і Вогонь – ліворуч, перед собою – Каабу, за спиною – ангела смерті та охоплююче всього мене око Аллаха, що дивиться на гріхи мої. Потім, сповнений щирості, закінчую молитву таслімом, виголошую мир, не знаючи, чи буде прийнята моя молитва, чи відкинута».

Третя сфера прояву принципу серединності полягає в людській поведінці, у поєднанні в ній релігійного і земного начал, про що йдеться в хадисі Пророка: «Воістину, у Господа твого право на тебе, і в тіла твого право на тебе, і у близьких твоїх право на тебе. Тож віддавай кожному, хто має право по праву його». Людина – це розум, тіло і дух. Потрібно, щоб розум живився наукою, знанням і вихованням, дух – очищенням, тіло – здоров’ям і діяльністю, а внутрішній світ – піднесеним мистецтвом. І таким чином, серединність відповідає за задоволення всіх цих сторін. Наш Пророк втілював таку серединність у своїй поведінці: поклонявся Господу своєму, доки не розпухали його стопи, і разом з тим жартував і дозволяв жартувати з собою, не хотів втомлювати душу монотонністю обрядів. Коли він виявив, що Зайнаб прив’язала себе мотузкою до одного зі стовпів мечеті, то сказав їй: «Припиніть робити те, що вам важко: істинно, Аллах не втомить вас, якщо ви самі себе не втомите. Моліться по мірі ваших сил. Якщо один з вас ослабне, то нехай сідає». І тому він жартував і дозволяв жартувати з собою: змагався з Аїшею у ходьбі, і, коли одного разу вона обігнала його, а іншого разу – він її, сказав: «Цей раз за той». Сьогодні ж, якщо будь-хто із власників довгих борід почне бігати наввипередки зі своєю дружиною, це сприйматиметься, як приниження його чоловічої гідності і порушення правил поведінки. Пророк же поводив себе так, що поєднував у собі і суворість, і сердечне тепло: носив на руках дітей, возив на спині своїх онуків аль-Хасана і аль-Хусайна, примовляючи: «Гарний у вас верблюд, а ви гарні переметні мішки!» Або, наприклад, приходить до нього одного разу стара жінка, а він раптом каже їй жартома: «Не увійде до Райського Саду жодна стара». Та відвертається і плаче. Він же насправді хоче, аби вона увійшла туди молодою, а тому каже: «Читайте, якщо побажаєте, слова Всевишнього: «Адже ми створили їх творінням і зробили їх незайманими, люблячими чоловіка, однолітками – для тих, хто стоїть праворуч» (Коран, 56:35-38).

А ось інший приклад: приходить він якось до славнозвісного сподвижника Азхара, кладе йому руку на спину зі словами: «Гей, люди! Хто купить цього раба?» – На що той запитує: «То виходить, ти думаєш, що я не користуюся попитом, о, Посланнику Аллаха?» – І чує у відповідь: «Ти – в Аллаха». «Значить, користуюся попитом», – радісно вигукує сподвижник. Таким же чином він дозволив Аїші бачити абіссінців, коли вони демонстрували йому своє мистецтво і свій танець у мечеті. Подібні приклади ілюструють досягнення рівноваги, тобто серединності, між правом душі, правом внутрішнього світу, правом духу і правом розуму.

Або ось ще один хадис, що оповідає про те, як до Пророка одного разу прийшов Ханзала і сказав: «О Посланнику Аллаха, ми будемо з вами, бо згадали ми про Сад та Вогонь так, що начебто побачили їх на власні очі. І якщо ми вирушимо і займемося дружинами та маєтком, то забудемо про це», – на що була відповідь: «Якщо ви залишитеся в тому ж становищі, у якому перебуваєте в мене, то ангели будуть вітатися з вами за руку на вулицях, але година за годиною». І тому, коли бували в ансарів весілля, заручини чи будь-яке свято, він казав: «Ансари – народ, якому подобаються розваги, Чи послали ви з нею кого-небудь, хто співає, зі словами: «До вас прийшли ми, до вас прийшли ми! Тож вітайте нас, а ми привітаємо вас! І якби не смагляве зернятко, ми не з’явилися б у вашій долині. І якби не коричнева пшениця, не були б огрядними ваші дівчата!» Такий же приклад наслідували і праведні халіфи. Так, Омар ібн аль-Хаттаб, виходячи з халіфської резиденції і прямуючи додому, бувало, читав нарозспів вірші. І одного разу хтось сказав: «Невже такий, як ти, о Повелителю правовірних, робить подібне?» – І почув у відповідь: «Коли ми звільняємося, робимо все те, що роблять люди». Він же говорив ще: «Серця тужать, як тужать і тіла, шукайте ж для них чудес мудрості». Абу-д-Дарда ж казав: «Воістину, я збираюся з силами, розважаючись, щоб сильним було моє серце для істини». Ось вона, та серединність, що об’єднує право Аллаха, право тіла, право душі, право духу і право внутрішнього світу.

Четверта сфера прояву серединності – це Ісламський заклик до Аллаха, що випливає з двох начал: пристосовність фетви до конкретної обстановки і блага звістка у проповіді. Обидва начала сформульовані у вислові того, на кому нехай будуть благословення Аллаха і мир, коли він направив Муаза ібн Джабаля та Абу Мусу як своїх намісників до Ємену: «Полегшуйте, а не ускладнюйте, несіть благу звістку, а не відвертайте». І додав: «Воістину, Аллах не посилав мене тим, хто обмежує і обмеженим, але вчителем, що полегшує, щоб полегшувати фетвою». Ось чому імам фікха, хадиса і тафсира (тобто тлумачення Священного Корану) Суфйан ас-Саурі, характеризуючи свою науку, підкреслював: «Воістину, фікх є звільнення від кайданів, а в суворості кожен здатен досягти успіху». І місія Пророка якраз полягала в тому, що він прийшов скинути з цієї умми ланцюги і кайдани, що були на ній. Він прийшов полегшити фетвою, щоб людина залишалася в рамках релігійної законності. І тому, якщо в нашому доробку відомі суворості Ібн Умара, то в ньому ж відомі і послаблення Ібн Аббаса. Ібн Умар (нехай буде задоволений ним Аллах) стояв у натовпі біля чорного каменю, поки не починали кровоточити його стопи, а Ібн Аббас стояв далеко і казав: «Не мучить, і не мучимо». Ібн Умар не любив брати на руки маленьких дітей через страх забруднитися їх фекаліями, а Ібн Аббас притискав їх до самого серця і казав, що вони запашні трави, аромат яких ми вдихаємо.

Пристосовність фетви і благої вісті у проповіді – в тому, щоб відбивалося в них Боже милосердя, що охоплює весь створений світ: правовірного послідовника, який смиренно прийняв Іслам, бунтарного противника, мовчазну тварину, зелену рослину, безсловесну скам’янілість – усіх їх охоплює Боже милосердя. І тому той, на кому нехай будуть молитва і мир, згідно хадиса, приводив дітей до мечеті, і якщо чув плач дитини, скорочував свою молитву й читання Корану зі словами: «Воістину, я починаю молитву, бажаючи віддатися їй надовго, але чую плач дитини і скорочую її, побоюючись, що мати дитини буде переживати». А одного разу, коли він на молитві схилився додолу і йому на спину раптом сів один з онуків, він залишався в цьому положенні так довго, що декому здалося, що з ним щось трапилося. Закінчивши молитву, він повернувся до своїх сподвижників і сказав: «Так, мене осідлав мій онучок, а мені не захотілося його квапити». Або інший випадок, коли прийшовши до нього аль-Акра Хабіс побачив, як він цілує одного зі своїх онуків. «О, Посланцю Аллаха, невже Ви цілуєте своїх дітей? – Здивувався він. – У мене десять хлопчиків, і нікого з них я не цілував», – на що почув у відповідь: «Невже мені здається, що Аллах вирвав з твого серця милосердя? Хто не милує, не буде помилуваний. Лише злощасного полишає милосердя».

Отже, серединність у заклику означає можливість використання фетви і благої звістки у проповіді.

П’ята сфера реалізації принципу серединності пов’язана з питанням оновлення та іджтихадом[2]. Вона базується на двох стовпах – нерозривність з витоками і контакт із сучасністю. Що стосується прихильності до витоків, то ми беремо звідси авторитетність Священного закону, що спирається на незмінні та великі цілі, як то: охорона релігії, душі, розуму, майна, честі; дотримання законодавчих положень шаріату і його норм, наріжних зобов’язань і моральних цінностей. Однак шаріат охоплює відмінні один від одного часи й епохи за допомогою інструменту Іджтихад та оновлення, що виявляється, з одного боку, в незмінності найвищих цілей і законодавчих норм, а з іншого – у гнучкості засобів і механізмів їх досягнення. І наші факіхи, осягнувши цю істину і виходячи з принципу серединності, підкреслювали, що фетва змінюється разом із часом, місцем, обставинами, результатом і намірами. Саме на такому ґрунті, наприклад, учні Абу Ханіфи Мухаммад ібн аль-Хасан та Абу Йусуф вступили в суперечку з учителем з приводу третьої частини його вчення, заявивши: «Якби наш імам побачив те, що побачили ми, то змінив би свою точку зору », керуючись змінами у повсякденному поточному житті.

Або візьмемо імама аш-Шафії, що слідував двом не зовсім однаковим мазхабам, одному – в Іраку, а іншому – в Єгипті. Його мазхаб в Іраку – мазхаб старовинний, а мазхаб у Єгипті – мазхаб новий, заснований на тому іджтихаді, який він вводив з усе новими подіями у своєму житті, пов’язаними із суспільним розвитком, його ускладненням, суперечностями і конфліктами. Доречно згадати і про Мухаммада ібн Зайду аль-Кайравані – одного з провідних представників мазхаба імама Маліка в Андалусії. Він жив у місті Кайруан і взяв собі сторожового пса. Йому сказали, що імам Домівки хіджри[3] Малік ібн Анас забороняє брати в будинок собаку. Знайшовши в хадисах Пророка, що той, хто завів собаку інакше, як для полювання, охорони стада або посівів, втрачатиме з винагороди за свої справи щодня по карату[4], він, однак, заявив:: «Їй-богу, якби Малік дожив до нашого часу, то завів би лютого лева». Справа в тому, що Малік жив у Медині, де всюди панувала безпека, а він жив у місті, наповненому розбійниками та грабіжниками, і відкоригував фетву відповідно до часу і місця.

Отже, питання Іджтихаду та оновлення завжди пов’язані з незмінною потребою у всеосяжній взаємодії з сучасними проблемами за умови збереження незмінності загальних цілей і прояву практичної гнучкості в засобах і механізмах їхнього досягнення.

Шоста сфера реалізації принципу серединності пов’язана з нормами шаріату. Серединність відносно них полягає у зростанні значення основ фікха при пом’якшенні положень його різних богословсько-юридичних напрямів. Нам слід надавати більшого значення першочерговим проблемам і менше – проблемам другорядним, оскільки серйозність значення основних принципів відображена у висловлюванні Всевишнього: «… І ті, хто шанує обрядові знамення Аллаха, виходять від богобоязливості своїх сердець» (Коран, 22:32). Це передбачає, що той, хто приймає на себе рішення з питань норм, має бути гідним цього. Але, на жаль, ми живемо сьогодні, в нашу епоху, як неопірені й легковажні молодики, які не почерпнули знання з його джерел, а також від тих, хто твердий у знанні. Прочитали аят-другий або хадис і ось вже загордилися, звинувачуючи умму в невірстві, помилках, вадах, тавруючи незгодних з ними як відступників, виносячи рішення, що призводять до смути, безплідних теревень і потрясінь у найвідповідальніших справах і найвищих інтересах умми. І це одна з великих смут, яким повинні протистояти люди науки і можновладці, аби перешкодити безглуздим висловлюванням, аби міркування виносили ті, хто твердий у них. Як сказав Всевишній Аллах: «А коли до них приходить якась справа, безпечна або небезпечна, вони лише голосять про неї. Але якби вони повернули її Посланникові і тим, хто має владу серед них, тоді дізналися би про неї ті, котрі намагаються проникнути в її середину» (Коран, 4:83).

Є люди, що мають досвід у дослідженні джерел, тож запитайте у людей розуміння (тобто знавців Корану і коранічних наук) або ж у знавців. Навіть імам Малік (нехай буде милостивий до нього Аллах!), при всій своїй науковій величі, вченості й авторитетності, коли вів мову про будь-яку річ, то застерігав: «Те, що ми думаємо, є тільки припущенням, і ми зовсім не впевнені». Саме такий підхід відповідає належному ставленню до шаріатських норм, даних Аллахом, у справі винесення рішень. Бувало, імама Аміра ібн Шарахіла аш-Шабі, який загальновизнано був одним із носіїв глибоких знань в Іраку, питали про щось, а він раптом відповів: «Не знаю» На закиди: «Не соромно тобі — факіху й імаму людей Іраку – казати: «Не знаю» – він ставив у приклад ангелів, які не посоромилися зізнатися Аллахові: «Хвала Тобі! Ми знаємо тільки те, чого Ти нас навчив» (Коран, 2:32). У схожих ситуаціях Ібн Мас’уд казав: «Воістину, один серед вас виносить рішення, а якби з цього приводу запитали халіфа Умара, то він зібрав би для цього всіх, хто бився при Бадрі. Найсміливіший із людей у винесенні рішення – найсміливіший і на шляху до Вогню».

І ми бачимо, що ідеальний спосіб вирішення сучасних проблем умми – в колективному іджтихаді, який об’єднає факіхів шаріату та сучасних фахівців, оскільки факіхи знають тексти і їх завдання, а фахівці знайомі з реальністю, її питаннями та викликами. Адже шаріатська норма виводиться зі знання текстів і знання реальності, і найбільше до правильного рішення проблем наближена колективна свідома творчість.

Сьома сфера серединності пов’язана з принципом спонукання до схвалюваного й утримання від засуджуваного. Насадження схвалюваного розглядається в якості спільного благодійного завдання мусульманської Умми, проте нам слід звертати увагу на результат і наслідки, що виникають з конкретних рішень такого завдання у конкретних умовах. Не на всі засуджуване, що можна побачити, ми оголюємо меч, але лише після того, як вдивимося у ті наслідки, які з нього випливають, і якщо поганого більше, то осуд не дозволяється, якщо ж корисне переважає, то осуд вітається. Це добре відомо мислителям, філософам і можновладцям, які більше за інших стикаються з необхідністю оцінювати ступінь шкоди чи користі. Як приклад вибору на користь того чи іншого судження можна навести історію з імамом Ібн Таймійєю (нехай буде милостивий до нього Аллах). Розповідають, що під час монгольської навали на країни Ісламу він одного разу проходив разом з одним зі своїх колег повз людей, які п’ють вино. Його товариш хотів заборонити їм це, але Шейх аль-Іслам сказав йому: «Кинь їх!» (Тобто залиш їх у невіданні). Аллах дійсно заборонив вино, тому що воно перешкоджає молитві і поминанню Аллаха. Але тим людям вино перешкоджало боротися з мусульманами. Неминуче повинна була статися одна з двох мерзенних речей: або пиття вина, а це гріх, існуючий самостійно, не торкаючись інших; або припинення пиття вина і вбивство мусульман, замах на їх честь і кров…

Пророк, коли хотів поставити будівлю Кааби на фундаменті, закладеному Ібрагімом, то виявив, що люди знову повернулися до багатобожжя і неосвіченості, і що їх душі не виносять подібного. Тоді він полишив цю справу і сказав Аїші: «Якби твоє плем’я не відновило своєї прихильності до незнання, я зніс би Каабу і поставив би її на підставах, закладених Ібрахімом». Пряму вказівку на мудрість виваженості дає Священний Коран: «Не паплюжте тих, до кого вони звертаються крім Аллаха, інакше вони стануть паплюжити Аллаха через ворожнечу, без будь-якого знання» (Коран, 6:108). Хоча лаяти ідолів і допустимо, Коран забороняє це для ситуацій, коли існує небезпека виникнення чогось набагато серйознішого і небезпечнішого, а саме: лайка в бік Всевишнього Аллаха.

З приводу принципу спонукання до схвалюваного і утримання від засуджуваного, корисно згадати наступні слова імама Суфйана ас-Саурі: «Наказувати схвалюване і забороняти засуджуване припустимо лише для того, у кого є три риси: якщо він обізнаний і в тому, що велить і в тому, що забороняє; справедливий у тому, що велить і в тому, що забороняє; м’який у тому, що велить і в тому, що забороняє». Залишилося два останні пункти.

Передостанній пункт стосується принципу серединності цивілізаційної взаємодії. Ми – умма, що живе всередині глобального села, де зникли перепони часу і місця. І ми жодним чином не можемо замкнутися всередині самих себе або відгородитися від інших своєю самобутністю. Ми взаємно обмінюємося перевагами і дотримуємося інтересів, що вимагають від мусульманської умми зведення мостів. І серединність у зв’язку з цим зводиться до двох її складових: до позитивної взаємодії без розчинення і до цивілізаційної самобутності без замкнутості.

Тобто мудрість – це шуканий шлях правовірного, незалежно від того, з чого і як він починався. Цивілізації поділяються за своїми цінностями. І ми шукаємо корисну мудрість так само, як її шукали мусульмани на початку ери Ісламу. Вони взяли від цивілізацій Персії та Риму поштове повідомлення, організацію в’язниць, установи бюрократичного апарату, планування міст. Європейській цивілізації мусульмани запропонували науки і спадщину Андалусії, так що відбулася позитивна взаємодія між сторонами, що приймають і дають. Наша умма, що живе в людському суспільстві, де ми обговорюємо справжнє гуманне партнерство, спирається, перш за все, на гуманістичне братство, на людську гідність, на справедливий обмін благами, на справедливість і істину. І як сказав імам Алі, коли призначив Маліка ібн аль-Аштара намісником Єгипту: «Є два види людей: або твій брат в Ісламі, або подібний до нього – брат твій по людству. Вони допускають прорахунки, їх долають недоліки, вони роблять як навмисні, так і випадкові помилки. Тож зроби їм своїм прощенням і великодушністю те, чого ти хотів би, щоб Аллах зробив тобі своїм прощенням і великодушністю. Адже ти над ними і розпоряджаєшся своїм словом. Тож будь вірним, і нехай Аллах зробить вірними тобі тих, хто тобі підвладний». Таким є правило цивілізаційної взаємодії: ми дотримуємося користі та загальних інтересів заради збереження миру і міжнародної безпеки під покровом ваг, на яких не зіпсується цінність справедливості, як сказав Всевишній Аллах.

І останній пункт, яким я завершу цю статтю. Ми потребуємо серединності для правильного розуміння природи розбіжностей. Ми віримо, що Аллах об’єднав умму на основі Писання, на зразковій Сунні Пророка, на єдності кибли, на єдності долі і загальної Божої відплати. Але за своїм милосердям Аллах зробив так, що відносно другорядних питань шаріату з’явилися розбіжності, що частково пов’язане з тим, що Коран був посланий «мовою арабською, ясною» (Коран, 26:195), якою було висловлено загальне і часткове, прямий сенс і алегоричний, абсолютне і відносне. І не всі ті ознаки Священного Писання були послані однозначними: «у ньому є аяти, розташовані в порядку (тобто ясно викладені), які – матір Книги; та інші – схожі за змістом (тобто алегорично)» (Коран, 3:7). Подібні за змістом аяти виявляють в собі при їх тлумаченні більше, ніж один сенс. А це означає, що єдність, до якої ми закликаємо нашу Умму може бути лише єдністю принципів, прагнень, загальних понять, інтересів і стратегічних завдань. Звідси можлива розбіжність в інших, відносно другорядних питаннях, не повинна вести до взаємного відчуження, розриву, зречення, ворожнечі, але вимагає прояву доброти і поблажливості. Більше того, розбіжності в другорядних питаннях – милосердя, багатство і скарб. Ось чому імам аль-Касім ібн Мухаммад – один із семи факіхів Медини – сказав: «Не тішить мене, що сподвижники Посланника Аллаха погоджуються, бо якщо вони погодилися, то справи погані і складні. Але вони розходяться, і їхня розбіжність – милосердя».

Учнем імама Маліка (нехай буде милостивий до нього Аллах) був аш-Шафії, і у нього були розбіжності зі своїм учителем, які лягли в основу його книги під назвою «Розбіжності Маліка і аш-Шафії». Проте вона не стала приводом для втрати ним своєї прихильності, поваги й приязні до свого шейха. «Якщо мова зайде про вчених, – казав він, – то Малік – зірка, Малік – доказ Аллаха у його творінь, нема під твердю небесною нічого вірнішого від книги Маліка». А Малік, піклуючись про свого учня, говорив йому: «О Шафії, бачу, що Аллах пролив на тебе світло науки, тож не гаси його темрявою непокори».

Коли ж аш-Шафії, залишаючи Медину, їхав у Багдад, у нього вже був свій учень – Ахмад ібн Ханбал, і той теж суперечив своєму шейхові в деяких питаннях. Але погляньте на їх етику незгоди, що настільки відсутня у нас серед людей науки: імам Ахмад, незважаючи на свої розбіжності з аш-Шафії, сказав своєму синові Абдаллаху: «Їй-богу, сину мій, не проходило жодної ночі за останні тридцять років, щоб я не молився за аш-Шафії». Той запитав: «Хто такий цей аш-Шафії, батьку? Я чув, як ти часто молишся за нього». «О, мій сину, – відповів імам Ахмад, – аш-Шафії був як сонце для світу і як здоров’я для людей, але чи є у того чи іншого зміна або заміна?»

Той, чиїм імамом буде наука аш-Шафії,
Простори його на пасовищі науки широкі.

Коли аш-Шафії виїжджав з Іраку до Єгипту, він сказав іншому своєму учневі шейху Мухаммаду: «Я покинув Багдад і не залишив там нікого більш благочестивого, вченого і святішого за Ахмада ібн Ханбала … тебе відвідує Ахмад, – додав він потім, – і ти відвідуєш його», – на що Мухаммад відповів: «Благородна гостинність не полишає його житла, якщо він надав мені честь своїм відвідуванням, то таку ж честь він виявив до мене, давши й мені побувати у нього. В обох випадках честь належить йому».

Ісам Ахмад АЛЬ-БАШИР, міністр вакуфів та ісламської орієнтації Республіки Судан, доктор, професор

Матеріал опублікований у журналі «Мінарет», № 1-2 (23-24), 2010.

www.islam.com.ua

У колишні часи наш працелюбний, старанний та здібний народ дуже цікаво проводив години дозвілля. На народних гуляннях, молодіжних вечорах, весіллях, котрі проводилися з великою майстерністю, національна боротьба (куреш) займала важливе місце.

Змагання борців залюбки влаштовувала кожна заможна людина. А у приготуваннях брали участь чоботарі, теслі, водоноси, ковалі. Переможців вони винагороджували плодами своєї праці. Переможцям серед дітей, маленьким лицарям, у якості заохочувального призу, окрім іншого, дарували півня. Дорослі ж заробляли барана або бугая. На змагання борців збиралося багато люду; згідно зі звичаєм, виконувалися чарівні народні мелодії. Перший борець, котрий виходив на майданчик, пританцьовуючи, запрошував позмагатися з ним когось із хоробрих хлопців. У колишні часи, борці збирались щоби випробувати свою силу, а глядачі – для того, щоби пізнати своїх героїв. Насправді, серед наших лицарів було багато вихованих, шляхетних та скромних особистостей. Розповідаючи про тогочасне життя можна привести такий приклад. Коли самий уславлений російський головокрут Іван Піддубний приїхав у Крим, то найсильнішим богатирем був Чолак-Яя. Ось, одного разу, сидячи серед кількох борців, Іван верескнув: «Хто то є Чолак-Яя? Я хочу з ним боротися!» Але лобуряка Іван ще не встиг закінчити цю фразу, як хлопак, котрий тихенько сидів поряд, правицею, на якій було лишень три пальці, зробив жест, котрим запрошував російського велетня на майданчик змагань. Внаслідок такого дефекту руки, він і отримав прізвисько Чолак-Яя («чолак» – людина з понівеченою рукою, – прим. Пер.) Тоді Чолак-Яя переміг знахабнілого Івана Піддубного. Він тричі приймав участь в народних гуляннях, заробив медалі. Останню свою медаль Чолак-Яя здобув у 1926 році.

Ще одним з наших відомих богатирів був Рамазан-пахлаван. Коли він був 12-річною дитиною, то прийшов у крамницю придбати залізний ланцюг. Бажаючи перевірити ланцюг на міцність, він узяв один з них і почав розтягувати – ланцюг порвався, другий ланцюг також не витримав його проби. Господар крамниці під враженням простягнув йому товстого потужного ланцюга, й сказав: «Дивись-но, оце найміцніший ланцюг». Але і цей ланцюг порвався в руках хлопчика, неначе тонка нитка. Можемо сказати, що Рамазан-пахлаван уславився ще в дитинстві. Він приймав участь у багатьох змаганнях, не один раз перемагав. У 74 роки Рамазан-пахлаван пішов працювати на металозавод сторожем. Там він побачив розкидані абияк чавунні 200 кілограмові болванки. Одного разу вночі він їх позбирав та акуратно склав. Робітники, коли прийшли вранці на роботи були зчудовані такому порядку.

У згоді з нашими чудовими національними звичаями, національна боротьба знову відроджується у наш час у древньому Бахчисараї. Цю справу з великим ентузіазмом розпочали місцеві жителі Сервер Сейдалієв та Осман Аблаєв. Закінчивши фізкультурний технікум в Ангрені, спортивний інструктор, майстер спорту Сервер-ага у 1987 повернувся у Крим та мешкав у селищі Чорноморське. Мешкаючи там, він почав проводити змагання з грецько-римської боротьби. Але Сервер-ага, котрий багато чув про національну боротьбу куреш, не гаяв часу, він почав збирати інформацію з цього приводу. Спираючись на розповіді тих, хто на власні очі бачив ці змагання, використовуючи фотографії, котрі залишилися з давніх часів, він прийняв рішення знову відродити цей вид спорту.

«Ніде у світі немає такої національної боротьби, як наша боротьба куреш», – говорить Сервер-ага. «Зібравши цікаві й детальні відомості про нашу національну боротьбу куреш, я та Осман Аблаєв задумали відкрити клуб «Куреш». У 1997 році, за допомогою «Зинджирли медресе» та громади «Відродження Криму», ми провели зібрання. Батькам та дітям, котрі прийшли на нього, ми пояснили нашу мету. Свої перші заходи ми проводили на міському стадіоні. Потім, за допомогою голови комітету у справах раніше депортованих народів при державній адміністрації Бахчисарайського району Рустема Чийгоза, нам виділили зал на стадіоні, куди ми й переїхали. Наше перше змагання відбулося у 1999 році в Бахчисараї, тоді ми провели своєрідну демонстрацію перед мешканцями навколишніх сіл та жителями міста. На заході були присутніми й наші співвітчизники з Румунії, вони дуже зацікавились, та поділилися інформацією, котра була в них. У 1999 році, вперше після депортації, на Рідній землі, ми провели всекримське урочисте змагання з боротьби куреш, в місті Бахчисараї. У цьому змаганні переміг мешканець Симферополя Сервер Мустафаєв, і заробив барана вагою у 97 кілограмів. Можна сказати, що й у наші дні кількість богатирів серед нас не зменшується.

Молодь з нашого клубу бере участь у всекримських змаганнях з боротьби куреш, у чемпіонаті Криму з боротьби куреш, в інших змаганнях з боротьби, котрі проводяться в Києві, Запоріжжі, Луцьку, Харкові та інших містах. У першому змаганні, котре було підготоване нашим клубом, приймало участь 20 чоловік, у другому – вже 40. А в організованих в 2001 році змаганнях прийняло участь 100 чоловік. Можемо сказати, що ці змагання прищеплюють нашій молоді інтерес до національної боротьби, до її історії, і цей інтерес з кожним днем все збільшується. Ми розповідаємо молоді про наше минуле, про життя видатних богатирів-пахлаванів, про майстерність та необхідність слідкувати за своїм здоров’ям.

Зараз в нашому клубі займається 30 молодиків. Нещодавно організація ТІКА подарувала нашому клубові у вигляді допомоги мати для боротьби. Таким чином, наша діяльність продовжується, ми намагаємося сягнути нових життєвих рубежів».

Клуб «Куреш» просить усіх людей, котрі володіють будь-якою інформацією про цю подивугідну нашу спадщину, тобто про кримськотатарську національну боротьбу куреш, поділитися інформацією, котрою вони володіють. Надсилайте ваші листи за наступною адресою: місто Бахчисарай, вулиця Пушкіна №1, клуб «Куреш».

Дінара Османова

Джерело: газета «Къырым», №8 (614), 26 січня 2001 року

Переклад з кримськотатарської:

Абдул- Къадир Нурмухамедов

пахлаван Чолак-Яя

Переможець народних гулянь у Судаку та Бахчисараї Сервер Мустафаєв із здобутим призом

Наступного дня після гарячого виступу панотця Савелія, що більше

нагадував проповідь часів Ричарда Левине Серце, ніж слова пастиря початку XXI

століття, все село перестало раптом поважати отця Сергія. Кожний тепер прагнув

будь-яким доступним способом виявити йому свою зневагу. Баби, углядівши його

хрестилися, пошепки вимовляючи лайки, якщо були одні, і голосно, якщо були при

своїх мужиках. Мужики – ті теж хрестилися й, презирливо спльовуючи, шукали

очами інший бік вулиці.

На настійну вимогу матінки Євдокії отець Савелій абсолютно

безкорисливо окропив їх з отцем Сергієм убогу п’ятивіконну хатинку -

найстаріший будинок у селі – святою водою, приділивши першочергову увагу

їхньому подружньому ложу. Під час цієї процедури отець Савелій кілька разів

громко чхав, після чого незмінно осіняв хрестом свій величезний рот і пояснював

матінці Євдокії (начебто вона сама цього не знала), що це біси, що влаштувалися в

їхньому будинку за грубкою, не дають йому гідно завершити святу справу.

2

Сам же отець Сергій, поки в його будинку на повний хід велася боротьба

з поганню, усамітнившись, мовчальником сидів на березі Волги й щось писав у

розташованому в нього на коліні блокнотику. Пузатий старий з великою сивою

бородою, у якій іноді застрягали випадкові гілочки й листи, він був би схожий на

гнаного співгромадянами мудреця, якби не блиск по-хлоп’ячому неспокійних карих

очей, які бувають у такому віці хіба що в південних народів. Утікши від людського

презирства, отець Сергій записував у товстий блокнотик свої думки, що не

відпускали його ось вже багато місяців і настійно вимагали паперу. За цим

заняттям і застав його, нарешті впоравшийся, не без допомоги матінки Євдокії з

бесівським поріддям отець Савелій.

- Що, рятувати мене прийшов? – кинув, углядівши отця Савелія, отець

Сергій.

- Прийшов, – статечно відповідав отець Савелій. Незграбний велетень, що

дивився на людей своїми по-слонячі добрими й разом з тим втомленими очами зі

зморщечками, – такий був двома словами отець Савелій. Його грубе обличчя деякі

вдовиці Фарісєєва вважали еталоном чоловічої краси.

- Даремна праця, панотець, – без будь-якої іронії вимовив отець Сергій.

- Добре, – погодився отець Савелій. – Будемо вважати, що я тут не заради

тебе, а заради матінки Євдокії. Заради диякона, що після твоєї заяви запив і так

залишився в такому стані.

- Ну, що ж ти мовчиш, Петровичу?

- Сідай поруч.

Вони були знайомі більше двадцяти років, і тому з повним правом

іменували один одного, як було заведено, – по по батькові: Петрович і Андрійович.

ОтецьСавелій трохи забарився, потім поспішно перехрестився й сіл трохи

поодаль від свого колишнього колеги й друга, немов боячись зачепити його навіть

краєм одягу.

- Эх, Петрович, – у погляді отцяСергія видний був не докір, а скоріше

розчулення. Так дивляться батьки на своїх, загралих в присутності гостей діточок.

- Так я тобі от що хочу сказати, – отець Савелій замовчав.

- Ти вже все сказав напередодні парафіянам, – неупереджено помітив

отець Сергій. – Твій виступ був кращим зразком антихристиянської пропаганди.

- Не тобі читати мені проповіді! – запалився було отець Савелій.

- Так, мабуть, що я тепер буду позбавлений цього задоволення.

- Все жартуєш, Андрійовичу! Ти про душу свою краще подумай!

3

- Думав, багато думав я, дорогий Петрович. Саме у цьому дорікнути ти

мене не можеш.

- Це не ти думав, а біси за тебе думали й нашіптували тобі, -

підбадьорившись, знову підняв голос отець Савелій.

- Петрович, знову ти за своє! Скажи чесно, що ти від мене хочеш?

- Щоб ти перестав валяти дурня й повернувся в лоно церкви! – випалив

благопристойний.

- Навіщо?

- Тому, що настав час позбутися від своїх оман і повернутися до єдино

щирої віри, – промовивши ці слова, отець Савелій навіть виправив статуру.

- От саме щодо істинності-то в мене, Петрович, великі сумніви. Якщо

бажаєш, я отут свої думки із цього приводу в блокнотику виклав. Можу дати тобі

ознайомитися.

- Тю на тебе, – отець Савелій неймовірно швидко піднявся зі свого місця,

обтрусився від трави й репія. Але блокнотик все-таки взяв. – Даю тобі три дні

строку. Не одумаєшся – нарікай на себе. Не дам я тобі, Богом клянуся, тут життя.

Винищу, як нечисту силу!

- Не клянися, Петровичу! Тим паче такими речами. Недобре це…

Минула доба. Поневолений бісами отець Сергій і не думав каятися, а

благопристойний тим часом покотив у місто, захопивши із собою блокнотик, що

дав йому отець Сергій. Треба було порадитися із владикою, що робити з

непотрібним священиком-бунтарем, поки випадок не опинився доступний широкої

громадськості.

А отець Сергій залишився в селі. Тепер він не таячись ні від кого, навіть

від власної дружини, справно читав п’ять призначених намазів дома, або на своєму

улюбленому місці біля Волги, де проводив більшу частину часу. В один з таких

моментів матінка Євдокія забігла в хату, перехрестилася, згребла в оберемок всі

образи, запхала в сумку свої пожитки, і поскакала городами до баби-матері, у якої

жила з тих пір, як отець Сергій відрікся від православної віри.

Між тим, все село продовжувало обходити стороною будинок «зрадника

християнської вірі», як висловився у своєму виступі після прибуття

благопристойний. Отця Сергія така зневага власної персони анітрошки не гнітила:

із прийняттям іншої віри в нього знайшлося настільки багато справ, скільки ніколи

не було в роки його священства. Йому тепер було не до порожніх розмов «за

життя» з не завжди тверезими жителями села. Однак дехто в селі був іншої думки.

Одного разу увечері два очманілих сільських мужики Ничипір й Павло,

які не вживали хіба що в сні, у черговий раз приклалися до пляшки й поперлися до

4

будинку отця Сергія, маючи намір прочитати йому «свою проповідь», гарячіш тієї,

що вимовив отець Савелій. Перша перешкода на шляху – ріденький дірявий паркан

- медведеподібний Ничипір зніс, не відриваючись від горлечка пляшки. Але із

другою перешкодою виникли проблеми. На шляху в Ничипора з Павла замітався з

гавкотом Бородавко – двірський пес, що служив отцеві Сергію майже сім років.

Побачивши, що непрошені гості не розуміють нормальної мови, Бородавко

перестав гавкати й гризгув одного з них – здається, Павла – за ногу. Не довго

думаючи, п’яниця схопив перший камінь, що попався, і зашиб інтелігентного пса.

Але відданий Бородавко встиг таки врятувати хазяїна: своїм жалібним

гавкотом він підняв на ноги півсела – до будинку колишнього пастиря збігся народ.

Усі стовпилися біля поваленого паркану, не наважуючись наблизитися до самого

будинку. Крім сусідки отця Сергія- баби Наташи – єдиної в селі живої істоти, що

продолжали спілкуватися з отцем Сергїєм після виступу отця Савелія.

- Перехрестися, стара, – кричало їй у слід все село, коли вона своєю

качиною ходою стала підніматися на ґанок. У відповідь баба Наташа лише махнула

рукою. Через пару хвилин вона знову з’вилася на ґанку, тримаючи за шкірку двох

розкислих мужиків, примовляючи: «Ах ви, суч’ї діти! Він же синочка й доню моїх

хрестив!».

- Дивно, що про це тут ще хтось пам’ятає, – подумав сидячи на підлозі й

витираючи кров з носа, отець Сергій. За роки свого багаторічного лагідного

служіння він охрестив півсела й обвінчав добру половину. А потім третину від цієї

кількості відспівав своїм чудовим баритоном.

І от тепер всі ці люди якось раптом забули про це. Добре, припустимо, він

втратив ту благодать, якою володів, будучи священиком. Але як же бути з тими

повінчаними, відспіваними, хрещеними й причащеними жителями села за весь

останній рік? Адже саме стільки він носив у собі паростки нової віри, що

змушувала його засумніватися багато в чому з того, що він робив, поки, нарешті, не

настав момент оголосити про своє непросте рішення всьому селу? Виходить, що

все, що він робив за цей рік, необхідно визнати недійсним? Отець Сергій на мить

уявив, який піднявся б переполох, якби він оголосив, що був таємним

мусульманином майже цілий рік. Непогано звучить: панотець-мусульманин! Гірше

нехрещеного попа Лєскова.

Хотів сказати про це, але не сказав. Людей шкода. Вони-То хіба винні:

роблять, як панотець сказав, – от вам і вся віра…

Після випадку з Павлом і Ничипором у житті отця Сергія нічого не

перемінилося. Він справно вставав на ранковий намаз. І більшу частину дня

проводив у вивченні книг, що були в нього, – тих, що не встигли відшукати й

знищити мати Євдокія й отець Савелій. Була в отця Сергія маленька комора, у якій

він раніше нишком від попаді зберігав наливочку й запіканочку. Тепер же комора

була пристосована під книгосховище.

5

Жителі села не помітили ні злості, ні гніву в його неспокійних карих

очах. Отця Савелія не було вже чотири дні, і поступово всі звикли до дивацтв і

пісень отця Сергія, – як називала баба Наташа намази.

Зусилля духовних осіб області приховати інформацію про священика-

ренегата не увінчалися успіхом. Дуже скоро отець Сергій перетворився в місцеву

зірку, і в село стали навідуватися гості – прочани, як кликала їх гостинна баба

Наташа. Кажуть, хотіли навіть із федерального телебачення приїхати, але

архієпископ зателефонував митрополитові, митрополит зателефонував патріархові,

а патріарх зателефонував президентові, і телевізійників завернули з півшляху.

Інша справа – заїжджі гості. Цікавість нічим не зупиниш. Більшу частину

візитерів отця Сергія становили зіваки, що моталися по області в пошуках сезонних

заробітків, та журналісти жовтої преси. Отець Сергій терпляче приймав гостей,

вислухував їхні дурні питання й іноді навіть знаходив потрібні слова, щоб всі

залишилися задоволеними.

На п’ятий день після від’їзду благопристойного на порозі хати отця Сергія

з’явилася охайно одягнена людина з повним доглянутим обличчям та рудою

пещеною борідкою, у якому, незважаючи на світський костюм, отець Сергій

відразу впізнав духовну особу.

- Мир Вам, – не упевнено вимовив гість.

- І Вам мир, – здивовано відповідав отець Сергій.

Притаївши цікавість, отець Сергій запросив гостя ввійти.

- Дуже до речі Ви прийшли, я саме обідаю. Приєднуйтеся! – після втечі

матінки Євдокії отець Сергій відкрив у собі талант кулінара й був радий, що хтось,

нарешті, зможе оцінити його вміння

- Якщо дозволите, не відмовлюся, – чесно зізнався гість. – З дороги трохи

зголоднів. Але я до Вас не голіруч. От на ринку халву до чаю придбав.

- Що ж, халва – це добре, – обрадувався ласунка отець Сергій.

- Про Вас багато хто каже, – почав гість.

- Авжеж, – отець Сергій сумно посміхнувся. – Я навіть здогадуюся, що

говорять. Ви, схоже, теж прийшли мене перестерігати? Дарма, колега, – вибачте, -

колишній колега!

- Ні-ні, – перебив його незнайомець, – перестерігати Вас я якраз не хочу,

та й не маю на це ніякого права. Я так і знав, що Ви відразу вгадаєте, хто я. Я

священик з Липецька, отець Михайло.

- Добре, отче Михайло, – знизав плечима отець Сергій. – Тоді чим можу

служити?

6

- Я підтримати Вас приїхав.

- Підтримати?! – отець Сергій ще більше здивувався.

- Так, підтримати, – вже не так упевнено відповідав отець Михайло.

Гість не був схожий на людину, яку привела цікавість. Зважаючи на все,

йому й так вартувало великих зусиль прийти до нього.

- Що ж, спасибі на доброму слові, – відповів отець Сергій й відразу ж

відчув безглуздість вимовленої ним фрази.

- Бачте, я сам вже досить давно вивчаю іслам і… – отець Михайло

опустив очі … і дійшов висновку, що іншого шляху, крім шляху в Єдинобожжя, в

адекватної сучасної людини бути не може.

Отець Сергій якийсь час мовчачи дивився на гостя, потім підвівся і,

швидко наблизившись до нього, обійняв його за плечі.

- У такому випадку, дозвольте привітати Вас із поверненням у

Єдинобожжя!

- Ні-ні, – захвилювався отець Михайло, легонько відстороняючи отця

Сергія, – почекайте мене вітати. Справа в тім, що цей останній крок, тобто

прийняття Єдинобожжя, я саме й не зробив.

- Що ж Вам заважає? – запитав отець Сергій, але відразу згадав, як не

зважувався зробити теж саме цілий рік, і замовчав.

- Розумієте, я як тільки довідався про Ваш вчинок… героїчний вчинок

так-так, героїчний… я відразу вирішив приїхати. Я був на єпархіальній раді. Знали

б Ви, що там діялося. Содом і Гоморра! Готуйтеся, Вас будуть поливати брудом,

принижувати. Але Ви не звертайте на них уваги. Це люди з мисленням

Середньовіччя. Вони живуть поняттями епохи феодалізму: свій – чужий. Якщо

хтось виходить з-під їхньої влади, вони починають викидати на нього багнюку.

Я й не тільки я – ще кілька наших колег говорили мені про це – ми

захоплюємося Вашим вчинком. Навіть отець Савелій, якому Ви дали свій

блокнотик, і яким він з піною в рота тряс перед архієпископом, – він все зрозумів,

як мені здається. Його біда в тому, що він такий самий, як і багато наших колег:

лише одиниці вірять у Господа, інші просто роблять свою роботу. Він там усіх

намагався нацькувати на Вас.

- Бог йому суддя, – поблажливо посміхнувся отець Сергій. – А Вам я б

все-таки не радив баритися з вибором, як у свій час, каюся, робив я. Тільки

Аллагові Всевишньому відомо, що відбудеться з нами в наступний момент.

- Можливо, мої слова здадуться Вам смішними, але я боюся, що так і не

зроблю цього важливого кроку.

7

- Чому ж?

- Зрозумійте, я вже не молодий, і нічого більше не вмію робити, як

хрестити, відпівати, вінчати, сповідати.

- Тобто, Ви боїтеся привселюдно оголосити про прийняття Вами ісламу,

щоб не втратити роботу? Ви уявляєте собі, як важко Вам буде працювати

священиком, будучи мусульманином? Повірте моєму досвідові, це надто важко.

- Напевно, Ви праві. Але дослухайте мене, будь ласка. Втратити роботу -

це ще півбіди. Куди страшніше стати ізгоєм. У мене племінник є – Миколка.

Студент. В університеті вчиться на історика. Дали йому там вивчати арабську

мову. Безбожник, треба сказати, був незмірний. Як я з ним не боровся, не міг

змусити його не те щоб у церкву ходити, людям гидоти не робити. І от відбулося з

ним перетворення, на зразок того, що трапилося із Савлом. Поїхав він у Єгипет на

стажування. Крім нього, було там, у Каїрському університеті, з Росії чоловік п’ять.

У тому числі, дві дівчини. За однією з них мій Миколка вирішив позалицятися. А

та замість того, щоб відповісти взаємністю, стала гуляти з арабом – власником

кафе. Спробував Микола до іншої підкотити, але спізнився: та теж знайшла собі

гарячого хлопця з місцевих.

Загалом, повернувся мій племінник звідти спіймавши облизня, злий як

чорт, і затаїв ненависть до ісламу й мусульман, а через цю своє ненависництво став

скрізь всім казати, що він – православний. Завів собі Живий Журнал, став туди

всяку гидоту про іслам писати. А батьки були задоволені: нарешті їхній Микола до

віри прийшов. Дарма я намагався пояснити їм, що до Бога через заперечення

чогось і через ненависть не приходять.

Незабаром з’ясувалося, що вся Миколкина віра постає від його

самотності, – сексуальної, тобто. Чим менше любили його дівчата, – тим більше він

кричав на всіх кутах, що він – православний, і тим більше він ненавидів іслам, тому

що й у Росії багато хто з тих, на кого падав його погляд, зустрічалися з

мусульманами, не звертаючи на нього ніякої уваги.

Одного разу, коли всі в нашім будинку вляглися, я вирішив з ним

відверто по душах поговорити – як ми раніше неодноразово робили. Зайшов я в

його кімнату, зізнаюся, забув постукати й бачу: сидить Микола за комп’ютером

повністю голий і дивиться… соромно навіть говорити… фільм про злягання жінки із

собакою й рукоблудить.

Я йому кричу: «Що ж ти робиш, кобель?», а він підвівся на весь зріст

(відгодували здорованя), – навіть штани не надяг, – показав мені свій кулачище й

сказав: «Скажеш кому – тобі ж гірше буде». А я, зізнатися, тоді вже став

захоплюватися читанням книг про іслам і деякими своїми думками необачно

ділився з Миколою, – він же в цьому як арабіст більше мене розуміти повинен.

Отож тепер Микола вирішив це проти мене використовувати.

Шантажувати, чи що. Мовляв, якщо про мене розповіси, так і я про тебе таке

8

твоєму начальству скажу, що тобі після цього тільки й залишиться, що повіситися.

От і вся історія.

- Вашої історії позаздрив би старий Фрейд, брате Михайло, – покачав

головою отець Сергій. – Ви дозволите називати Вас так?

- Так, звичайно.

- І що, так і живете із племінником?

- Так і живемо. А куди подітися? Батьки навісили його на мене. Вони в

іншому місті живуть. Ось він у мене і знаходиться. Я, зізнатися, до Вас тайкома від

нього приїхав.

- І Вам не совісно, що якийсь молодий онаніст змушує Вас, розумну

дорослу людину, тремтіти?

Отець Михайло нічого не відповів…

Тільки після його відходу отець Сергій зрозумів, як важливий був для

нього візит цієї людини. Виходить, не самотній він у своєму виборі. Виходить, є

такі ж, як він, що сумніваються, шукаючі й знаходячі. Ось прийшла до нього

людина, прийшла здалеку підтримати його, хоча й сам потребує підтримки, а він

замість того, щоб сказати йому слова розради, налетів на нього з дурними

питаннями.

Отець Сергій кинувся з хати. Куди ж він міг піти? На автобусну зупинку.

Отець Сергій кинувся туди, але незнайомця там не знайшлося. Отець Сергій

поспішив до крамниці, хотів було запитати дядька Миколу, що зустрівся на шляху,

але згадавши про бойкот, що оголосили йому сільські жителі, тільки махнув рукою.

Магазин був порожній. Незнайомець зник, немов його й не було.

Поблукавши по селу й наражаючись раз у раз на насторожені погляди

жителів, отець Сергій ледь поспів до вечірньої молитви. Схиливши коліна, він

молив Всевишнього простити його за пиху, за те, що відмовив своєму братові, що

коливається в підтримці.

Було зовсім пізно, коли отець Сергій забрався на піч спати. Він вже

майже заснув, коли в сінях почулося копирсання, начебто в хату намагалася

пробратися якась тварина на зразок великої кішки. Після випадку із сільськими

алкашами очікувати можна було всього. Та й улюбленого Бородавки тепер немає.

Немає кому навіть голос у твій захист подати.

- Хто це? – пошепки запитав отець Сергій, шарячи в темряві в пошуках

ліхтарика.

- Це я, дружина твоя перед богом Євдокія, – пролунав лагідний голос десь

зовсім поряд.

9

- Дружина?! – отець Сергій зронив із трудом знайдений ліхтарик. – Ти ж

пішла від мене!

- Чуєш панотець… я не знаю, як тебе тепер величати.

- Зви Сергієм, як колись.

- Як колись! Чуєш… Сєрьожа, я отут довідалася що вам… тобто

магометанам… можна одружуватися на християнках. Так що ми, почитай, і не

розводилися. Тільки посварилися трохи.

- Чого хочеш? – отець Сергій звісився долілиць, намагаючись у темряві

розгледіти свою чи то колишню, чи то саму справжню дружину.

- До тебе на піч, – солодким голосом відгукнулася матушка, зринувши з

мороку.

- Тьху ти! Баби є баби, – промурмотав отець Сергій і машинально

перехрестився.

Дружина, витріщивши очі, дивилася на нього із захватом.

- Сєрьоженька, батюшка мій! Так ти, стало бути…

- Мовчи, нещасна! Спросоння я це…

- Спросоння?.. Шкода. А, може, все-таки повернешся назад?

- Назад?! Ні, не можу.

- Чому ж? Може, ти це через мене все затіяв? Розсердився на що, а?

- Не бійся, не через тебе. Коли йдеш назустріч Богові, звертати й тим

більше йти назад не можна. Пам’ятаєш, у Євангелії, поки вірував Петро в Господа,

ішов він по морю безперешкодно, а як засумнівався – каменем пішов на дно?

- Але ж це він до нашого Бога йшов, до християнського, а не до вашого…

Аллагові.

- Бог єдиний, Євдокія. Мені шкода, що ти цього дотепер не знаєш.

- А отець Савелій…

- Ось і йди до свого отця Савелія, а мені дай відпочити, а то завтра фаджр

(2) просплю, – перебив її отець Сергій, обернувся на інший бік і зробив вигляд, що

спить.

Матінка Євдокія вирішила не уточняти, що таке «фаджр».

10

Примітки

1. Благопристойний – священик, що наглядає за декількома церквами. У

завдання благопристойного, крім іншого, входить, турбота про чистоту

православ’я й релігійне виховання віруючих.

2. Фаджр – ранковий намаз.__

Ренат Беккін

(переклад Адила Ібрагімова)

Джерело: офіційний сайт Рената Беккіна

Тері Холдбрукс – колишній американський солдат, але тепер він рідко користується своїм офіційним ім’ям і хоче щоб його називали Мустафою. Це ім’я дали йому ув’язнені Гуантанамо, яких він охороняв.

Тоді Тері було 20 років. У цьому віці він вперше відкрив для себе іслам. Тері Холдбрукс дізнався про іслам від тих, кого Америка називала своїми заклятими ворогами. «Я розмовляв з ув’язненими на різні теми: про релігію, про політику. І в питаннях теології вони розбиралися набагато краще, ніж я та інші наглядачі», – пригадує він.

Тері не займався тортурами арештантів і не був присутній при цьому. Але щодня він бачив страждання ув’язнених в очікуванні тортур. Він був вражений їх стійкістю і терпінням і хотів знати, що допомагає їм так гідно переносити такі важкі випробування. В’язні черпали свою силу в ісламі.

«Більшість арештантів були практикуючими мусульманами. Вони здійснювали молитву й спокійно відносилися до того, що у них вкрали свободу, – говорить Мустафа у ролику на YouTube. – Для мене було дивно бачити людей, які відносилися до релігії так серйозно».

Зараз Мустафа відвідує мечеть у місті Темпі, штат Арізона, де він виріс. Він говорить, що відчуває тут себе (почувається?) як вдома, і що вся місцева мусульманська община дуже раділа його приходу в іслам.

За допомогою імама цієї мечеті Мустафа намагається позбутися жахливих спогадів про Гуантанамо і потягу до спиртного. В армії він страждав алкогольною залежністю.

«Коли я прийшов сюди, мені довелося повністю перебудувати свій розум. Я зрозумів, що є люди, які щиро посміхнуться, побачивши мене, і які будуть раді зустрічі зі мною просто так, тому що я їх брат в ісламі», – розповідає Мустафа.

Але не всі були раді тому, що Тері Холдбрукс став мусульманином. Після того, як його історію освітили у ЗМІ, він одержав сотні листів з погрозами і образами від тих, хто вважає його «зрадником».

Джерело: www.islam.in.ua

-         І коли ти вже одружишся?, – запитав він ні з того, ні з сього, – «Що ти собі гадаєш? Адже на світі стільки дівчат».

-         Припини! – сказав Сабрі, одразу ж обурившись, – не край мені серце!

-         Це не краяння. Я просто хочу, щоб ти задумався над цим. Адже ти мій друг. Хіба ж я можу сидіти склавши руки, коли бачу твій стан? Нахилившись до вуха він додав: «Я познайомлю тебе з однією дівчиною…жах!»

Сабрі з докорою подивився на нього.

-         Жах? Мені така не потрібна. Я хочу сам знайти собі наречену, керуючись власним смаком. Зрозумів?

Едем знітившись дивився на нього.

-         Я тебе розумію. Це ти так вередуєш.

Сабрі, бажаючи припинити розмову з другом на цю тему, легенько поплескав його по плечу, посміхнувся, й примирливим тоном сказав: «Хочеш знайомити, то знайом, я не проти».

-         Давно б так заговорив, але дивись не передумай. Адже ти слово дав?..

Вони взяли по цигарці з пачки, що лежала на столі, закурили, й деякий час сиділи мовчки.

-         Приходь до нас наступної п’ятниці, – сказав Едем, – у Ельвіри день народження.

***

Був кінець квітня. Гарно вдягнений Сабрі прийшов у гості до друга. Навкруги зелень та свіжість. Напоєне весняними пахощами повітря бадьорило та піднімало настрій. Фруктові дерева, що росли обабіч дороги вкрилися білими та рожевими квіточками. Особливу увагу Сабрі привертали до себе гілки каштанів. І все, що потрапляло у поле зору Сабрі видавалось таким чудовим-чудовим. Все, особливо ж ці красиві квіточки, котрі розпустилися, дивним чином хвилювали серце та радісно збуджували. Сабрі довго стояв, не в змозі відвести погляд від такої краси. І ця краса пробудила хвилювання та тріпотіння у його серці. Очі в нього блищали від радості.

Занурений у солодкі мрії він нарешті підійшов до Едемового будинку. Едем познайомив друга з гостями, котрі сиділи за столом. – Сабрі…- сказав він, – Знайомтесь. Сабрі привітав Ельвіру з днем народження, побажав їй усього найкращого, а потім сів. Поки гості були зайняті досить веселою бесідою, погляд Сабрі спинився на портреті, котрий стояв на серванті. На ньому була зображена молода вродлива дівчина. Волосся довге, чорне; карі очі. Прекрасні вуста. Довга, вишневого кольору, сукня. Руки підняті догори й завмерлі у русі вперед. Але здавалося, що ці руки ось-ось прийдуть у рух. А карі очі звабливо дивилися. Наче хотіли запитати: «Ти теж хочеш тут бути?»

Приємний голосок Ельвіри немов висловив мрії Сабрі. – Подобається? – пролунало запитання. Сабрі засміявся.

-         Ким же вона вам доводиться?

-         Племінницею…Її звуть Аліє. Працює у театрі. Зараз на гастролях. Незабаром приїде. Гратиме в новому спектаклі. А хіба Едем тобі нічого про неї не розповідав?

Сабрі не відповів. Натомість ще раз уважно вдивився в портрет.

-         А хто його намалював?

-         Наш спільний знайомий Алім, – відповіла Ельвіра, – якщо бажаєш її побачити, то якось разом виберемося до театру, там і познайомишся. Сабрі вдячно кивнув головою.

Минуло два тижні. Сабрі повертався додому з роботи й побачив біля театру нову афішу, він відчув, що нарешті прийшов час познайомитися з дівчиною, – закохався. Сабрі тепер увесь час думав про шлюб, до того ж, перед очима у нього постійно поставав образ дівчини зі струнким станом, чорним волоссям, ніжним голосом, витонченої та смаглявої. Сабрі у своїй уяві постійно захоплювався її красою, грацією та гнучкістю.

Нарешті, одного разу, Сабрі зі своїми друзями, Едемом та Ельвірою, пішов до театру. Знайшовши свої місця в залі, вони присіли. Сабрі хвилювався. Адже він своїми очима мав побачити дівчину своєї мрії. Він зосередив усю свою увагу на сцені. В залі погасло світло. Увімкнули спеціальне освітлення на сцені. Глядачі замовкли. Залунала журлива музика. Повільно крокуючи на сцену вийшла вродлива дівчина. Ельвіра нахилилася до Сабрі й промовила: «Це Аліє».

По всьому тілу Сабрі пробігла хвиля збудження. Прекрасні руки дівчини, її тонкі пальці, котрі відчували усі переливи музики, рухались їм у ритм. Так пройнявшись сценічним образом вона повністю відповідала національному духу, ідеалу. Гра Аліє тонко передавала привітність та сповнену вогню любов східних жінок. Сабрі, побачивши дівчину, сидів мовчи і навіть не ворушився. І не лише Сабрі, – уся зала уважно слідкувала за подіями на сцені. Аліє й сама це добре відчувала й грала зі ще більшим натхненням. Сабрі завжди хотів, щоб у його майбутньої нареченої були такі якості, які він щойно побачив в Аліє. Він був дуже втішений цим. Після закінчення вистави в залі залунали гучні оплески. На сцену полетіли квіти. З балконів, за звичаєм, лунали вигуки «Браво!» Актриса подарувала глядачам велику радість. Сабрі ж усім своїм серцем відчув великі зміни у своєму житті. Перед очима увесь час стояв омріяний образ Аліє, а у вухах лунали чарівні мелодії.

Сабріє Сеутова,

З книги «Алем мас-мавы», 1980 р.

Переклад з кримськотатарської:

Абдул-Кадир Нурмухамедов

Рамадан – це особливий місяць для мусульман, і таким його зробив Всевишній Аллах. Хоча Рамадан прийнято називати місяцем добрих справ, місяцем прощення гріхів і місяцем зміцнення іману, але його цілком можна назвати і щорічними курсами для мусульман, своєрідною школою для віруючих. Адже саме в школі Рамадану мусульманин вдосконалює або набуває навичок та здібностей, які знадобляться йому на весь наступний рік. У ній мусульманин навчається поклонятися Аллаху, бути братом для всіх мусульман, перемагати свої пристрасті і Шайтана, а також набуває найважливіших людських рис, що вимагають наполегливої роботи над собою: терпіння, твердість, холоднокровність, щирість, щедрість і великодушність.

У Корані і Сунні багато сказано про Рамадан. Давайте звернемося до тих священних слів, які підтверджують те, про що ми щойно згадали.

Отже, якщо Рамадан – це місяць благих справ, тоді саме у Рамадан мусульманин повинен поспішати їх чинити. «І поспішайте здобути прощення Господа вашого і рай, що осягає небеса і землю, і приготований для богобоязливих, які витрачають і в радості і в горі, які стримують гнів, прощають людей. Воістину, Аллах любить тих, хто чинить добро!» (Коран, 3:133-134).

Місяць Рамадан – це місяць Корану, тобто місяць читання і вивчення Корану, роздумів над Кораном і, звичайно ж, втілення Корану в життя. Той, хто привчить себе до спілкування з Кораном у Рамадан, не розлучиться з ним весь наступний рік.

«Місяць Рамадан – це місяць, в який було послано Коран, як керівництво для людей і як роз’яснення прямого шляху і розрізнення …» (Коран, 2:185).

Посланник Аллаха (мир йому і благословення) сказав: «Кожному, хто прочитав хоча б одну букву із Книги Аллаха, запишеться за це одна добра справа, а за кожну таку добру справу віддасться десятикратно. Я не кажу, що “аліф, лям, мім” – це одна буква, ні – “аліф” – це буква, і “лям” – буква і “мім” – буква».

Аллах закликав до роздумів над змістом і мудрістю Корану, і це найкраще робити в Рамадан. Адже не виключено, що саме у Рамадан вам відкриється те, що було прихованим для вас раніше. «Невже вони не роздумують над Кораном? Або ж на їхніх серцях замки?» (Коран, 47:24).

При настанні Рамадану імам Малік залишав усі свої науки і приймався за читання Корану, як, втім, і імам Суфьян Ас-Саурі. Сподіваємося, що й ви не пропустите таку можливість, як тільки ознайомитеся з хадисом Посланника Аллаха (мир йому і благословення): «Піст і Коран заступаються за раба Божого в Судний День. Піст каже: «Господи! Я позбавив його їжі і пиття в світлу частину дня». Коран говорить: «Я позбавив його нічного сну і клопочу за нього…» І їх заступництво збувається».

Щедрість, про яку ми говорили, приходить до людини не просто так, а з усвідомленням її необхідності. І Рамадан дає для цього прекрасну можливість, оскільки людина, що відчуває голод і спрагу, починає краще розуміти проблеми бідних і нужденних людей. Саме тому у Рамадан багато мусульман стають щедрішими, ніж зазвичай.

Ібн Аббас розповідає: «Пророк, мир йому і благословення Аллаха, був найщедрішою людиною. І щедрішим над усе він був у Рамадан, коли його відвідував Джибріїл і навчав Корану. Джибріїл же відвідував його в Рамадан щоночі».

Пророк (мир йому і благословення Аллаха) також сказав: «Хто подбав про того, хто постить, отримає рівну з ним нагороду і не на шкоду йому».

Тому ми спостерігаємо, як в ісламських країнах протягом Рамадану в мечетях і на площах ставляться загальні столи для іфтару. Всі поспішають виявити турботу про тих, хто постить, і при цьому кожен готовий запропонувати іншому те, що у нього є, нехай навіть це буде фінік, ковток води або склянка молока.

Відповідно до припису ісламу, закінчення Рамадану необхідно відзначати закятом фітр.

Мусульмани повинні передавати його біднякам і нужденним до святкової молитви, щоб ті змогли гідно і радісно відзначати закінчення посту, а не просити людей про допомогу. Однак у наш час не всі мусульмани прагнуть використати цю благодатну можливість місяця Рамадан, щоб нагодувати голодних, допомогти сиротам і немічним, надихнути нещасних.

Ночі Рамадану також відрізняються від інших ночей, оскільки саме в ці ночі Всевишній Аллах виявляє до нас особливу милість і щедрість і всепрощення. Саме у Рамадан наступає найвеличніша ніч, ніч Аль-Кадр.

Посланник Аллаха попередив мусульман про це, сказавши: «Тому, чия пильність у Рамадан сповнена віри і надії, попрощаються колишні гріхи».

А ось як сказано про ніч Аль-Кадр в Корані: «Воістину, Ми послали його в Ніч передбачення! А що дасть тобі знати, що таке Ніч передбачення? Ніч передбачення краща від тисячі місяців. Сходять ангели і дух у неї з дозволу Господа їх для всіляких повелінь. Вона – мир до сходу ранньої зорі» (Коран, 97:1-5).

«Тисяча місяців» тут означає, що будь-яка добра справа, вчинена вами в цю ніч, буде оцінена Аллахом так, наче б ви чинили її тисячу місяців. Тому зрозуміло, що в цьому житті «найвигідніше» служити Аллаху.

Пророк (мир йому і благословення Аллаха) сказав: «Хто провів ніч Передбачення у вірі і з [думкою про] наслідки, тому відпускаються його попередні гріхи».

Це місяць двох радостей, які важко знайти в інший час. Посланник Аллаха сказав: «У того, хто постить дві радості: одна – коли він розговляється, інша – коли він постає перед своїм Господом». (Це місяць щирості, адже піст не покажеш людям). «Аллах, всемогутній Він і великий, сказав: “Все, що робить людина, – це їй. Крім посту. Піст же – Мені. І Я відплачу їй”».

Говорити про Рамадан можна ще дуже багато і довго. Але ми, мусульмани, повинні усвідомити головне: Рамадан – це унікальна можливість вступити до школи справжнього мусульманина. Це унікальна можливість виправити всі ті помилки, які ми зробили в минулому році. Це можливість надолужити все те, що ми пропустили в минулому році. Це можливість навчитися тому, чого ми не довчилися в минулому році. Адже недарма Аллах позначив початок цього часу народженням нового місяця. Цей місяць дозволить вам знову народитися, тож не пропустіть такої можливості.

Cейран АРІФОВ

За матеріалами газети «Арраїд»

Походження та еволюція

Мінарети – будови у вигляді веж, які зазвичай споруджують поряд з мечетями чи іншими будівлями релігійного призначення. Нагорі мінарету розташований майданчик, звідки муедзин, піднявшись сходами всередині башти, закликає мусульман до молитви.

Намагаючись зрозуміти, як мінарет набув того особливого значення, яке він має в ісламській цивілізації, вчені різних часів робили більш-менш успішні спроби простежити історію мінарету з часів доісламських культур Євразії.

Так, більше століття тому британський історик, спеціаліст із єгипетської культури римського періоду Батлер (A.J. Butler) припустив, що вид, типовий для каїрського мінарету епохи мамлюків, який виглядав як башта зі складених одна на одну пірамід різного перерізу, може бути успадкований від архітектурних форм Олександрійського маяка – одного з чудес античного світу.

Незважаючи на те, що Фарос Олександрійський не зберігся до наших днів, його зовнішній вигляд відомий за описами сучасників: основа башти в плані являла собою квадрат, в середині – восьмикутник, а верхня частина була циліндричної форми. Сучасник Батлера, німецький історик архітектури Херманн Тірш (Hermann Thiersch), ретельно вивчивши історію олександрійського маяка, підтвердив цю теорію. Він довів, що антична споруда добре збереглася до ісламських часів і цілком могла стати зразком для єгипетських будівельників.

Однак, не всі мінарети, подібно до єгипетських, у зрізі мають різні геометричні форми: багато башт у плані бувають тільки квадратними або тільки циліндричними. Тому Тірш припустив, що квадратний перетин веж, такий як у сирійських, північноафриканських та іспанських мінаретах, запозичений у церковних веж.

Цю версію підкріплює і той факт, що в арабській мові збереглося слово «савма’а», яке у середньовічній Іспанії і Північній Африці використовувалося для позначення мінаретів. Спочатку «савма’а» (множина – «савамі’») називали відокремлені келії християнських ченців. До речі, у видозміненому вигляді слово увійшло в іспанську мову: zoma (зоман) староіспанською означає «башта».

Однак ця гіпотеза не пояснює походження циліндричної форми мінаретів. Тірш вважав, що мінарети у формі циліндра, поширені, наприклад, в Ірані, Афганістані, Середній Азії, походять від римських і візантійських монументальних споруд у формі колони, що споруджувалися на честь тієї чи іншої важливої перемоги правителя.

Але з легкістю прослідкувавши перетворення квадратних в плані веж сирійських церков у квадратні форми мінаретів, що стали традиційними для Сирії, Тірш не знайшов пояснення, яким чином така споруда як, наприклад, колона імператора Траяна в Римі, могла стати прототипом циліндричних цегляних мінаретів Середньої Азії.

Крім цих гіпотез, існують інші. Деякі експерти дотримуються думки, що мінарети є прямими «нащадками» зіккуратів Стародавнього Межиріччя. Багато хто відзначає схожість 50-метрової спіралеподібної вежі мінарету Аль-Мальвія в Самарі (Ірак), побудованої в середині IX століття, з зіккуратами Месопотамії.

Але, хоча згідно з багатовіковою традицією Вавилонську вежу – по суті, найзнаменитіший зіккурат всіх часів – представляють саме як спіралеподібну споруду, сучасні археологи вважають, що, насправді, лише поодинокі зіккурати – один у Хорсабаді і ще один у Вавилоні – мають форму спіралі, та і не кругової, а ламаної.

Першою мечеттю з вежами стала головна мечеть у Дамаску, зведена в VII столітті. В її кутках розташовані чотири досить низьких квадратних вежі, деякі з них за багато століть стало практично неможливо відрізнити за висотою від решти архітектурного ансамблю. Однак ці будови є фрагментами загороджувальної стіни, що оточувала римський храм Юпітера, який існував на цьому місці до мечеті.

Історики не знають, з якою метою архітектори епохи Омейядів вирішили зберегти римські башти. Цілком можливо, що вже тоді на них сходили муедзини, щоб закликати мусульман на молитву. Багато століть по тому над двома з цих присадкуватих веж були добудовані більш високі надбудови у стилі мамлюків, а з північного боку мечеті спорудили нову високу вежу – третю.

У Анатолії, де після битви при Малазгірте у 1071 році почали селитися мусульмани, перші мінарети будувалися за іранським зразком. Це були стрункі циліндричні вежі на кам’яному цоколі, іноді прикрашеному кахлями. Високо вгорі такі мінарети були оперезані балконом і мали загострений конусоподібний дах.

При Османської імперії, яка простягалася від Анатолії (Малої Азії) до Східної Європи, цей тип архітектури мінаретів отримав найширше розповсюдження. Більш того, наявність численних мінаретів при мечеті означало, що вона побудована на гроші султана.

Мечеть Трьох балконів у місті Едірне, збудована при Мураді II у 1438 році, стала першою мечеттю Османської держави, яка мала не просто кілька мінаретів, – на одному з них розташовувалися ще й кілька балконів. Всі чотири кам’яних башти мали різне декоративне оформлення, при цьому на північно-західній вежі висотою в 67 метрів архітектор помістив три балкони, що й визначило назву самої мечеті.

Поєднання високих загострених мінаретів і критих свинцем монументальних куполів мечетей є відмінною рисою османської архітектури. І хоча більшість мечетей Османської імперії мали по одному мінарету, у великих містах мечеті будувалися з двома, чотирма і навіть шістьма мінаретами. Поступово виробилася загальноприйнята норма, згідно з якою мечеті з більш ніж одним мінаретом міг зводити лише правлячий султан.

Будівництво мінаретів

Мінарет є одним з важливих елементів османської архітектури, який утворює єдиний комплекс з мечеттю. Зазвичай мінарет складається з таких частин:

Мінарет періоду Османської імперії схожий на гостро заточений олівець: він високий, в плані стовбур вежі зазвичай являє собою багатогранник або коло, іноді башта покрита вертикальними жолобами, що йдуть від основи до вершини, буває прикрашена традиційним тюркським орнаментом.

Міцна основа мінарету рідко стоїть прямо на землі, фундамент повинен бути закладений на достатній глибині – зазвичай котлован риють до твердої породи. Для будівництва фундаменту застосовують гравій та інші допоміжні матеріали.

По периметру вежі мінарет має навісний оперізуючий балкон «шерефе», який спирається на «мукарни» – ряди декоративних виступів, що нависають один над одним і нагадують комірки стільників. Основну вежу вінчає невелика циліндрична башточка «петек» з конічним дахом, розміщена на двох рядах «мукарни», зазвичай дах покритий свинцевими листами, його вінчає шпиль з півмісяцем.

Кам’яна кладка часто слугує як при будівництві, так і при обробці. Тесаний камінь, який цінується будівельниками монументальних споруд за свою міцність і довговічність, став традиційним матеріалом при зведенні такої невід’ємної частини архітектурного комплексу мечеті як мінарет, і також виконує одночасно конструктивну та декоративну функцію.

Стійкість мінарету забезпечується, в першу чергу, за рахунок сходового колодязя всередині циліндричної або рифленої башти. Для підтримки балкона, що часто має балюстраду, зазвичай слугують мукарни, розташовані під ним, вони ж несуть і орнаментальне навантаження. Деякі мінарети, наприклад, при мечеті Шехзаде, прикрашені по всій висоті вежі.

Серед архітектурного різноманіття перших мечетей Османської імперії особливо виділяється простий, стриманий за конструктивним і декоративним рішенням тип мінарету. Авторство багатьох таких архітектурних споруд належить великому архітекторові оттоманської епохи Сінану.

Мечеть, побудована ним на замовлення султана Сулеймана Пишного в Стамбулі (1550-1556 р.р.), має дві пари мінаретів по кутах двору: два висотою більш 76 метрів мають по три балкони кожен. Мечеть, яку він збудував для султана Селіма в Едірне, має чотири однакових мінарети більш ніж 70 метрів заввишки, на кожному мінареті по три балкони, на які ведуть окремі гвинтові сходи.

Європейські мандрівники XVII століття повідомляли, що муедзини здійснювали азан антифонно – виконуючи молитву групами поперемінно – відразу з кількох балконів. У османську епоху мінарети ставали все вищими, ширилося різноманіття їх архітектурних форм, і це не пояснюється одним лише благочестям.

Архітектори використовували мінарети як художнє оздоблення, своєрідну «оправу» для величезних куполів мечетей. З поширенням османського панування на весь район середземноморського басейну – Сирію, Аравійський півострів, Єгипет, Північну Африку, Грецію, Балкани – такі мінарети поступово стали ознакою османської присутності. Традиційні мінарети квадратного перетину збереглися в Марокко, де не знали османського панування.

Аналіз окремих архітектурних пам’яток

Мінарети мечеті Сулейманіє

Комплекс, побудований за наказом Сулеймана Пишного, свого часу був найбільшим серед подібних споруд османського зодчества, що перевершив за розмірами комплекс мечеті Фатіх, який тримав «пальму першості» протягом ста років. Мечеть знаходиться в центрі комплексу, її оточують чотири медресе, медичний коледж, магазини, школа вивчення Корану, лікарня, притулок для душевнохворих, безкоштовна їдальня для бідних, купальні, школа та два мавзолеї.

Розмір і складність проекту дозволяють говорити про нього швидше як про зразок міського проектування, ніж про архітектурний комплекс у класичному сенсі слова. Доказом тому служить функціональна та конструктивна організація будівель.

У їх розташуванні простежується геометрична впорядкованість, яка була досягнута завдяки видатній майстерності зодчого, який зумів спроектувати завершену архітектурну композицію на нерівній ділянці одного з крутих пагорбів Стамбула з виглядом на затоку Золотий Ріг. Дві з чотирьох медресе розміщені одна над одною на північно-східному схилі, інша частина комплексу вирішена за рахунок численних терас.

Проектуючи купол і двір мечеті, Сінан вирішив не винаходити нічого нового, хоча він і відмовився від квадратного двору, віддавши перевагу прямокутній формі розмірами 44 на 57 метрів; традиційне рішення він вибрав і для чотирьох мінаретів – в обох випадках ми бачимо відголоски архітектурної концепції мечеті Трьох балконів у Едірне.

Але там мінарети побудовані з дотриманням класичної симетрії, тоді як мінарети мечеті Сулеймана, маючи прекрасні пропорції, відрізняються висотою та архітектурними елементами: два більш високих, розташованих по кутах двору біля самої будівлі мечеті, мають по три балкони, тоді як більш низькі – у північній частині подвір’я – по два. Цей контраст розміру чудово підкреслює динаміку композиції, висхідної з півночі на південь, а також її пірамідальну форму, роблячи силует мечеті найбільш примітним серед інших архітектурних споруд, розташованих на схилах затоки.

Більш високі мінарети, які так само як і менші, мають традиційні свинцеві дахи, у XVII столітті були добудовані у висоту, досягнувши своїх сьогоднішніх розмірів – 76 метрів. Всі чотири мінарети в плані є багатогранниками, всі десять балконів підтримуються химерно-різьбленими осередками консолей, візерункові балюстради відрізняються по малюнку від традиційного геометричного орнаменту.

Прямо під свинцевими дахами вежі оброблені керамічною плиткою, яка при попаданні світла створює ефект «вікон». Квадратні основи башт мають гладку поверхню, по кутах кожної знаходяться пілястри, що досягають по висоті верхнього краю портиків біля західного і східного входів, а підніжжя пілястр підносяться на висоту стіни, що оточує двір.

Первісна грубувата форма цоколів веж завдяки пізнішим перебудовам набула більш витонченого вигляду, тому в цілому кам’яні вежі не виглядають важкими, зберігаючи свою міцність. Більш того, ділянки стовбура між балконами злегка звужуються у верхній частині, таким чином, виникає відчуття легкості та стрункості всієї вежі мінарету.

Розміри основи мінарету:

Висота основи більшого мінарету (до стелі вхідного портика) – 3,35 м, висота входу – 1,89 м плюс поріг – 22 сантиметри, ширина дверного отвору – 62 см, висота дверей разом із обв’язкою – 3,16 м, ширина – 1,66 м. Розміри восьмикутної основи меншого мінарету – 1,51 м, висота дверей від нижньої перемички – 1,85 см плюс поріг – 21 см, ліплена прикраса над порогом – 24 см, ширина дверного отвору – 62 см, висота обв’язки – 3 м, товщина перемички – 21 см.

Мінарети мечеті Шехзаде

Комплекс мечеті Шехзаде став першою великою спорудою, побудованою Мімаром Сінаном на замовлення султана. Комплекс включає мечеть, медресе, початкову школу, лікарню, колишні стайні, караван-сарай. Тут же знаходяться поховання спадкоємця і придворних султана.

Спочатку султан Сулейман задумав побудувати споруду на свою честь, однак після раптової смерті сина султана комплекс був названий іменем Шехзаде (принца) Мехмета. Комплекс розташований на пласкій піднесеності над містом, недалеко від будівлі Старого палацу, де тепер розташований Стамбульський університет, а також мечетей Фатіх і Баязид.

Центральний купол мечеті підтримують чотири напівкуполи. Хрестоподібний план мечеті забезпечує форму будови, найбільш характерну для архітектурної традиції Османської імперії. Першими мечетями, основа яких нагадує хрест, вписаний у квадрат – стали мечеть з Трьома балконами в Едірне, старовинна мечеть Фатіх, мечеть Міхріма-султан у Юскюдарі.

У мечеті Шехзад вперше в османському зодчестві суцільні стіни були замінені колонадою. Мінарети мечеті відрізняються багатим декором. Увагу глядача привертає оздоблення рожевим і білим мармуром, а також хитромудрий орнамент рельєфів, що покривають підстави обох мінаретів (їх два, тому що мечеть, хоча і побудована на честь принца, була зведена за наказом султана). Мінарети розташовані на північно-східній і північно-західній сторонах мечеті.

Бічні зовнішні галереї впираються в підстави мінаретів, кожен з яких має по два шерифе, підтримуваних шаруватими декоративними виступами мукарни. Високі загострені дахи є результатом пізніших перебудов. Спочатку вони мали більш коротку і широку форму, відповідаючи моді 16 століття. Контрастуючи з напівсферами куполів і масивними десятикутними башточками мечеті, мінарети дозволяють додати завершеності ансамблю куполів, забезпечуючи динаміку і витонченість всього архітектурного рішення.

Розміри основи мінарету:

Висота основи – 2,92 м, висота дверного отвору – 1,97 м, ширина дверного отвору – 62 см, висота дверей із обв’язкою – 2,48 м, ширина дверей із обв’язкою – 1,50 м.

Мінарети мечеті Атік Валіде

Після мечеті Сулейманіє Атік Валіде є найбільшою спорудою, створеною творчим генієм Сінана. Мечеть була побудована для матері Мурада III Нурбану Валіде Султан. У комплекс з однойменною назвою крім мечеті входить медресе, лікарня, школи з вивчення Корану. Купол підтримується шестиопорною конструкцією – подібний принцип архітектор використовував і раніше при будівництві мечеті Семіз Алі Паші і мечеті Соколу Мехмет Паші в Кадігрі.

Пізніше до основного купола були добудовані ще два, що не було передбачено початковим проектом. З точки зору архітектури, куди більший інтерес представляє весь ансамбль у цілому, ніж мечеть сама по собі. Особливої уваги заслуговує майстерне планування ділянки, зокрема облаштування пов’язаних між собою зовнішніх дворів, значні розміри яких дозволили розмістити тут терасові сади.

Поряд з мечеттю височіють багатогранні вежі мінаретів, які, найімовірніше, піддалися реставрації в 19 столітті, судячи з характеру орнаментів, що прикрашають нижню частину балкона і надбалконну башточку. Деякі фахівці не визнають за цією спорудою авторство Сінана, оскільки її конструкційні особливості явно свідчать про те, що автор вдався до прийомів, використаних у мечеті Сінан Паша, зокрема, мова йде про систему підтримки купола.

Тим не менше, той факт, що первинний задум належав Сінану, не викликає сумнівів. Входи в башти розташовуються з боку портика і з внутрішньої сторони двору, що було нехарактерним для архітектури мінаретів того часу.

Мінарети мечеті Міхріма-султан у Юскюдарі

Архітектурний ансамбль мечеті був побудований за наказом Міхріми Султан, дочки Сулеймана Пишного. На території невеликого комплексу, в тому числі, розташовувалися медресе, лікарня, купальні, школа. Мечеть є одним з найбільш вдалих ранніх експериментів Сінана в області проектування, хоча решта будівель виконані, швидше, відповідно до традиційних для того часу принципів будівництва подібних споруд.

Якщо при будівництві мечеті Шехзад Сінан використовував чотири опорних напівкуполи, проектуючи мечеть Міхріма-султан, він зменшив їх кількість до трьох. Фактично, це перший і єдиний раз, коли архітектор вдався до такої конструкції для підтримки головного купола.

Східний і західний напівкуполи завжди більшою чи меншою мірою перебувають у тіні основного купола, яка тяжіє над усією будівлею, і це створює враження, що витончені мінарети стоять злегка в стороні від мечеті. Величність та незвичність споруди в цілому помітні навіть незважаючи на те, що милуватися видом мечеті тепер заважають будинки, побудовані прямо перед входом, і автомобілі, що снують повз них.

Другий мінарет, що має велике значення для архітектурного балансу ансамблю, дозволяє глядачеві зробити висновок, що перед ним «султанська» мечеть. Багатокутні вежі обох мінаретів на рівні балконів прикрашені тонкими рядами мукарни, входи до башти оформлені портиком. Ці два мінарети, за силуетом гармонійно перегукуються зі стрункими щоглами і витягнутими трикутниками вітрил у затоці, є однією з «візитівок» міста.

Мінарети мечеті Міхріма-султан у Едірнекапи

Мечеть, будучи частиною архітектурного ансамблю, розташована по сусідству із медресе, мавзолеєм, купальнями і магазинами. Всі будівлі компактно розміщені поруч з будівлею мечеті. Будова є одним із найбільш вдалих зразків класичного архітектурного стилю османського періоду, хоча багато експертів визнали її менш новаторською, ніж інші творіння Сінана.

Просте розташування трьох бань в один ряд по один бік від основного купола надає можливості для реалізації рішень, незвичайних для архітектури того часу. Система підтримки, незважаючи на гадану простоту, є прообразом сучасної «скелетної» конструкції, за якої на несучі елементи приходиться вся вага надбудови.

Особливо це стосується центрального купола, всю вагу якого тримають великі колони і аркада, тоді як стінам залишається витримувати лише свою власну вагу. Виконати світлові отвори в не несучих стінах було досить простим, але ефективним рішенням, яке дозволило забезпечити прекрасну освітленість інтер’єру.

На шостому стамбульському пагорбі, де тепер знаходиться мечеть, колись стояв монастир Св. Георгія. Мечеть розташована на найвищій точці старого міста і до того ж зведена на арковій конструкції, за рахунок чого красою архітектурного ансамблю з високим струнким мінаретом можна милуватися з великої відстані. Гармонійні пропорції будівлі мечеті дотримані за рахунок вдало підібраного поєднання висоти стін і розміру купола.

Овдовіла дочка султана Сулеймана не скористалася своїм привілеєм побудувати мечеть з кількома мінаретами: вона наказала Сінану звести тільки один мінарет на знак своєї скорботи і самотності. Цим пояснюється, чому архітектор не врівноважив композицію другою вежею, допустивши контраст між класичними пропорціями мінарету і масивним куполом.

Мечеть та інші елементи комплексу двічі постраждали від сильних землетрусів. За повідомленнями сучасників під час першого катаклізму в 1719 році були зруйновані деякі щаблі мінарету, які довелося замінити приставними сходами. Також постраждали будівлі мечеті і медресе.

Сильніший землетрус, що стався в 1894 році, став фатальним для мінарету: він нахилився і впав на північно-західний кут мечеті і портик. Після підземних поштовхів в 1999 році в будівлях мечеті і мінарету були виявлені пошкодження, тому в 2006 році мінарет знесли, щоб відбудувати з нових міцних матеріалів. Реконструкція триває досі.

Розміри основи мінарету:

Ширина дверей разом із обв’язкою – 1,89 м, ширина дверного отвору – 1,30 м, висота дверного отвору – 2,04, висота дверей разом з обв’язкою – 2,67 м.

За матеріалами «Іслам для всіх»

]]> http://ukrshodoznavstvo.wordpress.com/2010/04/24/%d0%bc%d1%96%d0%bd%d0%b0%d1%80%d0%b5%d1%82-%d0%bf%d0%be%d1%85%d0%be%d0%b4%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d1%8f-%d1%82%d0%b0-%d0%b5%d0%b2%d0%be%d0%bb%d1%8e%d1%86%d1%96%d1%8f-%d0%b0%d1%80%d1%85%d1%96%d1%82/feed/ 0 ukrshodoznavstvo minaret000