Сабрі був чемним хлопцем. І останнім часом, він почав почуватися надто самотнім. Усі його друзі одружилися, а він і досі був одинаком. Знайомився з багатьма дівчатами, але жодної не покохав. Одного разу до нього прийшов друг Едем.
- І коли ти вже одружишся?, – запитав він ні з того, ні з сього, – «Що ти собі гадаєш? Адже на світі стільки дівчат».
- Припини! – сказав Сабрі, одразу ж обурившись, – не край мені серце!
- Це не краяння. Я просто хочу, щоб ти задумався над цим. Адже ти мій друг. Хіба ж я можу сидіти склавши руки, коли бачу твій стан? Нахилившись до вуха він додав: «Я познайомлю тебе з однією дівчиною…жах!»
Сабрі з докорою подивився на нього.
- Жах? Мені така не потрібна. Я хочу сам знайти собі наречену, керуючись власним смаком. Зрозумів?
Едем знітившись дивився на нього.
- Я тебе розумію. Це ти так вередуєш.
Сабрі, бажаючи припинити розмову з другом на цю тему, легенько поплескав його по плечу, посміхнувся, й примирливим тоном сказав: «Хочеш знайомити, то знайом, я не проти».
- Давно б так заговорив, але дивись не передумай. Адже ти слово дав?..
Вони взяли по цигарці з пачки, що лежала на столі, закурили, й деякий час сиділи мовчки.
- Приходь до нас наступної п’ятниці, – сказав Едем, – у Ельвіри день народження.
***
Був кінець квітня. Гарно вдягнений Сабрі прийшов у гості до друга. Навкруги зелень та свіжість. Напоєне весняними пахощами повітря бадьорило та піднімало настрій. Фруктові дерева, що росли обабіч дороги вкрилися білими та рожевими квіточками. Особливу увагу Сабрі привертали до себе гілки каштанів. І все, що потрапляло у поле зору Сабрі видавалось таким чудовим-чудовим. Все, особливо ж ці красиві квіточки, котрі розпустилися, дивним чином хвилювали серце та радісно збуджували. Сабрі довго стояв, не в змозі відвести погляд від такої краси. І ця краса пробудила хвилювання та тріпотіння у його серці. Очі в нього блищали від радості.
Занурений у солодкі мрії він нарешті підійшов до Едемового будинку. Едем познайомив друга з гостями, котрі сиділи за столом. – Сабрі…- сказав він, – Знайомтесь. Сабрі привітав Ельвіру з днем народження, побажав їй усього найкращого, а потім сів. Поки гості були зайняті досить веселою бесідою, погляд Сабрі спинився на портреті, котрий стояв на серванті. На ньому була зображена молода вродлива дівчина. Волосся довге, чорне; карі очі. Прекрасні вуста. Довга, вишневого кольору, сукня. Руки підняті догори й завмерлі у русі вперед. Але здавалося, що ці руки ось-ось прийдуть у рух. А карі очі звабливо дивилися. Наче хотіли запитати: «Ти теж хочеш тут бути?»
Приємний голосок Ельвіри немов висловив мрії Сабрі. – Подобається? – пролунало запитання. Сабрі засміявся.
- Ким же вона вам доводиться?
- Племінницею…Її звуть Аліє. Працює у театрі. Зараз на гастролях. Незабаром приїде. Гратиме в новому спектаклі. А хіба Едем тобі нічого про неї не розповідав?
Сабрі не відповів. Натомість ще раз уважно вдивився в портрет.
- А хто його намалював?
- Наш спільний знайомий Алім, – відповіла Ельвіра, – якщо бажаєш її побачити, то якось разом виберемося до театру, там і познайомишся. Сабрі вдячно кивнув головою.
Минуло два тижні. Сабрі повертався додому з роботи й побачив біля театру нову афішу, він відчув, що нарешті прийшов час познайомитися з дівчиною, – закохався. Сабрі тепер увесь час думав про шлюб, до того ж, перед очима у нього постійно поставав образ дівчини зі струнким станом, чорним волоссям, ніжним голосом, витонченої та смаглявої. Сабрі у своїй уяві постійно захоплювався її красою, грацією та гнучкістю.
Нарешті, одного разу, Сабрі зі своїми друзями, Едемом та Ельвірою, пішов до театру. Знайшовши свої місця в залі, вони присіли. Сабрі хвилювався. Адже він своїми очима мав побачити дівчину своєї мрії. Він зосередив усю свою увагу на сцені. В залі погасло світло. Увімкнули спеціальне освітлення на сцені. Глядачі замовкли. Залунала журлива музика. Повільно крокуючи на сцену вийшла вродлива дівчина. Ельвіра нахилилася до Сабрі й промовила: «Це Аліє».
По всьому тілу Сабрі пробігла хвиля збудження. Прекрасні руки дівчини, її тонкі пальці, котрі відчували усі переливи музики, рухались їм у ритм. Так пройнявшись сценічним образом вона повністю відповідала національному духу, ідеалу. Гра Аліє тонко передавала привітність та сповнену вогню любов східних жінок. Сабрі, побачивши дівчину, сидів мовчи і навіть не ворушився. І не лише Сабрі, – уся зала уважно слідкувала за подіями на сцені. Аліє й сама це добре відчувала й грала зі ще більшим натхненням. Сабрі завжди хотів, щоб у його майбутньої нареченої були такі якості, які він щойно побачив в Аліє. Він був дуже втішений цим. Після закінчення вистави в залі залунали гучні оплески. На сцену полетіли квіти. З балконів, за звичаєм, лунали вигуки «Браво!» Актриса подарувала глядачам велику радість. Сабрі ж усім своїм серцем відчув великі зміни у своєму житті. Перед очима увесь час стояв омріяний образ Аліє, а у вухах лунали чарівні мелодії.
Сабріє Сеутова,
З книги «Алем мас-мавы», 1980 р.
Переклад з кримськотатарської:
Абдул-Кадир Нурмухамедов
Posted by ukrshodoznavstvo on Жовтень 25, 2010 at 8:39 pm
Жизнь человека
Много тысяч лет тому назад
На земном шаре
Люди
И животные
Начали жить.
Всяко бывало –
И страданий выпадало немало
А солнца лучи
Всех одинаково согревали
И шерстью покрытых,
И без (шерсти),
И говорливых
И немых…-
Так или иначе
Все были равны…
Так они и жили
Без истины и без веры…
И постоянно случались
Между ними скандалы.
Однажды все они собравшись
Учредили совет,
Прожитой жизни
Подведя итог
К выводу пришли:
Так больше жить нельзя.
- В жизни какой-то
Должен быть закон,
Которому следует
Повиноваться,
Чтобы все время был порядок.
Для нас это единственный
Приемлемый путь,
И если так не поступить,
То будет горе всем.
Прежде всего, следует определить
Кому сколько жить
И так постановить
Ибо время пройдет
И все погибнет
Рухнет этот мир.
Повергла эта мысль всех в печаль,
Повесив головы задумались они.
Вдруг некто голову поднял
И мысль подал:
Так давайте же определим каждому срок жизни.
Эта мысль сразу же всем
Понравилась.
И в единодушном порыве,
Решили они это дело начать.
Подумав решили
И человеку срок
В двадцать лет жизни определили.-
На том и согласились,
Жизнь началась лишь
И сразу отсчет пошел.
Смотрите-ка, вот и конь
Своей очереди ждет,
Тяготится,
Голову понурил,
И приговор ему:
Сорок лет хватит тебе, – сказали,-
Зачем они дали коню
Так много времени для жизни?!
Конь глаза раскрыл
Услышав это слово,
Как-будто горький дым
Ему в глаза попал.
Обвел еще раз всех он взором
И начал речь он скорбную свою:
- Зачем мне столько жизни?
Разве только чтобы ею тяготиться
Все равно, на руку человека
Я смотрю.
Раны от седла
Покроют мою спину.
Самые тяжелые грузы
Таскать мне придется.
В труде со мною никто не сравнится.
Нет уж
Мне и половины такого жизненного срока
Хватит.
И так ведь дни мои в мучениях продлятся.
Опять все стали совещаться,
И коню установили
В двадцать лет жизни срок.
А оставшиеся двадцать
Человеку отдав,
Вызвали тем самым
Выражение довольства на его лице.
Потом все это слово
Подтвердили
И образом таким
Сделался срок жизни
Человека
Величиною в сорок лет.
А вот с краю
Лежит грустная собака,
Наверное, мучает голод ее и
Думает она о куске хлеба.
- Тебе двадцать лет жить,
Так порешили.
И зверь сей сразу же
Взял слово:
- Я тоже на человеческую взираю руку,
Если он меня полюбит, я радуюсь,
Если даст, – поем.
Все время, – сам по себе:
Такова моя судьбина,
Во дворе
У изгороди я живу.
Так зачем же мне долго жить?!
Не будет у меня тогда
Друга и товарища.
Мне и половины этого срока
Хватит по-горло,
И так дни мои
В холоде продлятся.
И десять лет его срока
Человеку отдали.
Стало быть, срок человеческой жизни в
Пятьдесят лет определился.
Подходит черед обезьяны,
Послушайте,
Ей тоже вначале двадцать лет жизни выделили…
Обезьяна перед собравшимися выходит,
Послушайте,
Не скучайте…
Она не просто против,
А даже очень злится:
- Я постоянно мучаюсь,
В страданиях живу,
Что дом мой.
Что моя деревня –
Существую и кормлюсь я в лесу.
И нет стабильного мне пропитания,
Если что найду, то скушаю…
С десяток годов, поэтому, человеку
Не накинете ль?! А?!
Предложение обезьяны принято было
И человеческая жизнь в шестьдесят лет определилась.
Теперь приглашают старую кошку,
И продолжают меж собою жизненные сроки распределять.
Относительно же кошки так решили:
- Тебе двадцать лет достаточно будет.
Как ты сама на это смотришь?
- Нет, не будет так.
Я как собака кости не ем,
Дармовой еды нет постоянной,
Чего же мне мучиться?
Зачем мне столько жить?
Разве только, чтоб
Печальное влачить существованье.
Все равно ведь от милости человека
Я завишу.
Каждый прохожий будет
Пинать меня,
Издеваясь, называя «дружок»,
Короче говоря, хватит с меня и десяти лет.
Не желаю я, чтобы было мне хуже чем собаке.
А оставшийся десяток годов
Отдайте человеку,
Зачем бедной твари
Жить так долго?!
На том и порешили,
Кошачий десяток к человеческому сроку присоединили
И жизнь его в семьдесят лет определили.
Послушайте, ребята,
Каков конец,
Человек всю власть
Сосредоточил в своих руках.
А в мире жизнь
Идет своим чередом.
Человеку его первичного
Двадцатилетнего срока хватает (вот на что)
За это время он
Горя-печали не видит.
Трудностей никаких не ведает,
Голода не знает,
Если захочет – гуляет,
Если захочет – пищу вкушает.
Живет ли человек на земле?!
Живет…
А затем начинается
Конем данный ему срок
И ему все эти двадцать лет
Приходится работать.
Будет он пахать и сеять,
Железо ковать,
А еще и деревья нужно посадить
И другие растения.
Потому что сложная работа у человека,
Его милости ждущих живых существ много,
Работает человек и летом и зимой
Не разгибаясь,
Ведь если не будет работать, –
И жизни не будет.
Как и у коня жизни этот срок
В трудах проходит.
Человек если что-то заработает,
То это самое время отложить на черный день.
Потом начинается данная собакой жизнь…
Она тоже быстро проходит.
Его дети гоняются друг за другом
Перепрыгивая через изгородь,
Ведь дети любят шуметь и играться.
Из них кто-то трудолюбивый,
А кто-то лентяй…
Им кричит:
«Остерегайся!», – день проходит.
А свою работу не исполняет,
Тяжкая напасть на голову…
А после этого приходит
Обезьянья жизнь,
И лик меняется его,
Вытягиваются руки,
И он похож на обезьяну,
Сморщивается кожа,
Безрадостными становятся
Потухшие глаза.
А на седьмом десятке
Начинается кошачья жизнь,
Мягкого и теплого места ищет человек.
И любимое местечко его –
В уголке комнаты.
Наставления давать готов он
Каждую минуту.
А когда все спят,
Сон бежит от него,
И сколько не призывай его,-
Не желает слушать…
Народ если скажет,
Всегда
Правду говорит:
- Кошачьей жизнью живет,
Говорят о таких людях.
Две кошачьи жизни –
О восьмидесятилетнем сказано,
А три кошачьи жизни (преодолевает)
Говорят о том, кто к девяностам подбирается.
Это положение испытав,
Правильно (или нет) было сделано,
А жизнь сама нашла свой закон,
Не правда ли?!
Не знаю,
Проверив, посмотрите!
А где ошибка?
Если найдете, то скажите!
Билял Мамбет
Источник: книга «Къоз эфсанеси»,
1995 г., Симферополь, издательство «Таврия»
Перевод с крымскотатарского:
Абдул-Къадыр Нурмухамедов