Давня поезія мовою фарсі

Поезія на фарсі виникла наприкінці восьмого століття в регіонах, які входили в склад Арабського халіфату. Фарсі – це мова персів. Але була розповсюджена серед таджиків, пуштунів, курдів, узбеків, інших тюркомовних народів. Це була регіональна міжнаціональна мова, яка дала можливість порозумітися різним народом, різним культурам, які входили до складу халіфату.  Першими творами, складеними на фарсі, були твори усної народної творчості. Як правило, за початок розвитку, ірано-таджицької літератури на фарсі прийнято вважати першу половину X століття. Батьком поезії був видатний іранський поет Абуабдулло Рудакі, який створив цією мовою близько двох мільйонів байтів, що стали взірцем у світовій літературі.

Давня поезія мовою фарсі. Призначення цієї поезії, її роль у світовій літературі

Жила вона й вмирала,

І воскресала знов.

Та правди сила у ній

Ніколи не згасала,

Тече у ній правдива кров.

Велик душой и сердцем тот велик,

Кто ложью свой не осквернил язык.

А. Фирдоуси

План

1. Моменти історії поезії мовою фарсі.
2. Ліричні жанри фарсі мовної поезії.
3. Призначення поезії у давні часи та національні особливості.
4. Короткий огляд спадщини класиків поезії мовою фарсі:

а) Абуабдулло Рудакі;

б) Абулькасим Фірдоусі;

в)Гафіз;

г) Нізамі Гянджеві;

ґ) Абдурахман Нуріддін бін Ахмад Джамі;

д)Інші поети.

5. Значний вплив фарсімовної поезіїї на літератури інших народів.

6. Місце та роль цієї поезії у світовій літературі.

7. Занепад та відродження поезії мовою фарсі, сучасна іранська поезія та література

(післямова).

Частина I

1. Моменти історії поезії мовою фарсі

Поезія на фарсі виникла наприкінці восьмого століття в регіонах, які входили в склад Арабського халіфату. Фарсі – це мова персів. Але була розповсюджена серед таджиків, пуштунів, курдів, узбеків, інших тюркомовних народів. Це була регіональна міжнаціональна мова, яка дала можливість порозумітися різним народом, різним культурам, які входили до складу халіфату.

Першими творами, складеними на фарсі, були твори усної народної творчості. Як правило, за початок розвитку, ірано-таджицької літератури на фарсі прийнято вважати першу половину X століття. Батьком поезії був видатний іранський поет Абуабдулло Рудакі, який створив цією мовою близько двох мільйонів байтів, що стали взірцем у світовій літературі.

Розвиток поезії тісно пов’язаний з розвитком Арабського халіфату, що виник у VII ст. і проіснував до X I I I -го ст..

Близько 630 року більшість арабських племен прийняла Іслам і підкорилась владі Мухаммада, Божого Пророка. Незабаром після смерті Мухаммада мусульмани підкорили собі всю Аравію. Арабською державою управляли халіфи (або „заступники” Пророка). Звідси й походить назва Арабський халіфат.

За окремих халіфів численні загони арабів вийшли за межі Аравійського півострова. Араби лавиною обрушилися на Візантію й Іран. Ці країни були виснажені тривалою війною одна проти одної, тому араби легко заволоділи Візантією й завоювали величезне Іранське царство. Так протягом VII і першої половини VIII століття утворилася величезна держава арабів – Арабський халіфат. Володіння халіфату простягалися від берегів Атлантичного океану до кордонів Індії та Китаю. Столицею держави став Дамаск – велике місто в Сірії. Велике значення мали міста колишнього Іранського царства й Мекка. Так утворився Арабський халіфат. Ці події мали вирішальний вплив на подальшу долю народів, їхню культуру та духовне життя, котре отримало новий зміст під променями Сонця Ісламу.

Особливого піднесення ірано-таджицька поезія зазнала під кінець X століття, тобто під кінець існування Арабського халіфату. А з історії нам відомо, що наприкінці IX століття держава арабів розпалася на Кордовський та Багдадський халіфати, котрі теж внаслідок боротьби та чвар розпалися на ще менші держави. На короткий час здобуло
незалежність й Іранське царство, що пізніше було завойоване турками – сельджуками.

Ще більшого піднесення зазнала поезія на фарсі під час нашестя монголо-татар. Як і завжди, у правлячих колах Ірану знайшлися зрадники та представники соціально забезпечених людей (купці, міняли та ін.), котрі знайшли спільну мову з завойовниками. Це явище викликало широкий протест серед народних мас і породило поезію, котра ганьбила й викривала таких запроданців. (Це були такі поети, як Рудакі, Дакікі та ін.)

Звичайно, поряд з поетами-бунтівниками, котрі залишались, як правило, невідомими працювали поети-лірики, історики, філософи та інші. Це був період бурхливого розвитку поезії на фарсі.

Після скинення монголо-татарського іга поезія поступово почала згасати, так як загострилась боротьба за національне самовизначення, національну культуру. Багато народів, котрі читали вірші тільки на фарсі, вже мають своїх національних поетів: узбеки – Алішера Навої; азербайджанці – Нізамі Гянджеві; перси – Абдель-Касима Фірдоусі і т.д.
Але поезія не зникла, вона жила в душі народу, живе й до нашого часу, тому що стала зразком для наслідування не тільки форми вірша, а й глибинного змісту. В цьому загальна цінність поезіїї й її неповторність.

Порівняно за короткий відтинок часу дуже багато поетів проживали бурхливе й трагічне життя. Цей наслідок викликали певні причини. По-перше: майже всі ірано-таджицькі поети боролися проти соціальної нерівності. По-друге: були вихідцями з народу, а це не подобалося панівній верхівці суспільства. По-третє: деякі з них боролися ще й політично проти всяких перевертнів, по-своєму оцінювали різні політичні ходи шахів та їхніх міністрів; це виникало просто обурення в керівників життя того часу. Як наслідок цих подій було те, що правлячі кола всякими способами боролися проти національної поезії. Результатом цієї боротьби й було трагічне життя багатьох поетів. Крім того деяких
поетів переслідували за релігійні відступлення.

Багато ірано-таджицьких поетів займали високі пости при дворі, але робили все наперекір правителю. (Яскравим прикладом такого життя може бути Алішер Навої). Деякі поети залишались при дворі, славили шаха та його політику, але, якщо уважно вчитатись у їхні твори, ми помітимо, що симпатії їхні на боці народу. Приклад такого способу життя показує Джамі.

Була ще одна когорта поетів – поетів-філософів, котрі не думали ні про бідних, ні про багатих, вони роздумували над самою суттю життя. Самий видатний з таких поетів – Омар Хайям. Порівняно рідко траплялись поети водночас і лірики, і філософи. Проте Мусліхіддін Сааді був якраз одним з них. (Про це свідчать твори його життя: «Бустан» і «Гюлістан»).

Характерним було те, що поети переслідувались владою, часом за їхні релігійні

переконання. (Здебільшого вони були мусульманами, але часом належали до різних сект). Насіра Хісроу переслідували саме за це всі члени династії Сельджукидів. Він розповсюджував чутки про кармалітську єресь – це перша його провина. Але не забули йому й того, що у молодості він покинув пост наглядача за збиранням податків. Все це
призвело до того, що Насір Хісроу помер у невідомому селищі Юмгані у крайній бідності.

А славетний Фірдоусі? Він написав сатиру на султана Мухаммада й також помер у немилості. (Померлого Фірдоусі з одного боку міста виносили на цвинтар, а з другого кінця міста в’їхав вершник, що хотів умовити Фірдоусі служити при дворі). Існує легенда, що сам батько поезії Рудакі був осліплений одним з представників династії Сасанідів за
непокору (але це лише легенда, адже ця династія була знищена переможною ходою Ісламу).

Отже, підсумувавши всі матеріали можна визначити, що було загальним і відмінним в долі поетів. Загальною для всіх них була щира, зворушлива любов до Батьківщини, краса і неповторність творів, натхнення, з яким писалися ці твори. Відмінними здебільшого були умови життя, політичні погляди і думки. Адже кожен з них мислив по-різному. І коли

гинули одні поети, їхнє місце заступали інші, не менш палкі патріоти своєї землі.

Це були дуже мужні поети, тому й їхні твори пережили віки. Поезія на фарсі зазнавала бурхливого розвитку під час іноземного нашестя. Постає питання, чи це така закономірність, чи це особливість тільки ірано-таджицької поезії? Це, звичайно, закономірність, що під час іноземного нашестя будь-який народ обурюється проти гнобителів, а обурення народу шукає виходу в будь-який формі, найпростіша ж форма виходу гніву народу – це поезія. Але поезія на фарсі дуже й дуже не схожа на іншу, тому що вона вміло вдягнена у національне „вбрання”.

2. Ліричні жанри фарсі мовної поезії

Поезія народів сходу багата розмаїттям жанрів: бейт, газель, касида, рубаї, месневі. Вони за багато років були майстерно розроблені такими поетами, як Рудакі, Дакікі, Нізамі, Сааді, Навої, Фізулі та іншими, – і стали класичним зразком і школою для поетів

прийдешніх поколінь.

Газель – віршова форма ліричної поезії що виникла з фольклорної ліричної пісні у народів Сходу в VII столітті. Газель складається з кількох (не більше 12) байтів (двовіршів).

Бейт – двовірш у письменній поезії народів Близького і Середнього Сходу. В кожному бейті міститься якась закінчена думка. Але з бейтів, звичайно, утворюються строфи, а то і певні жанри східної поезії… Бейти можуть бути римованими і неримованими. На весь вірш – одна рима, причому система римування така: аа; ба; аб; ва; га і тому подібне. Рима може бути чоловіча і жіноча, і дактилічна, звичайно, в межах газелі – однотипна.

Песня, брызнуть будь готова – а
вновь и вновь, и вновь, и снова! б
Чашу пей – в ней слов основа – а
Вновь и вновь, и вновь, и снова! б
Друг, с кумиром ты украдкой,
Посиди в беседе сладкой, -
Поджидай к лобзаньям зова –
Вновь и вновь, и вновь, и снова!
Насладимся ль жизнью нашей;
Коль не склонимся над чашей?
Пей же с той, что черноброва!
Вновь и вновь, и вновь, и снова!
Не найти от вас защиты,
Взоры, брови и ланиты, -
Вы моим очам обнова –
Вновь и вновь, и вновь, и снова!
Ветер! Ты в воздушной ризе,
Мчась к любимой, о Хафизе,
Ей борсай за словом слово,
Вновь и вновь, и вновь, и снова!
Гафіз

Особливості ірано-таджицької поезії виражені тут дуже чітко. Роздивляючись їх конкретно. Перш за все ми помічаємо у цій газелі розмови про вино, а вино – це символ життя для всіх поетів, що писали на фарсі. У інших народів ми цього не помітимо. (Наприклад у „Слові о полку Ігоревім” хоча в давньоруській народній поезії („Слово о полку Ігоревім”) ми зустрічаємо вживання вина, але як символ крові бо бій – це
бенкет. Це й є основною національною особливістю даного вірша.

Також слід звернути увагу на багаторазові повторення деяких слів. При чому ці слова
розташовані так, що створюють мелодійну ніжність, пісенність творів. Тому поезія на фарсі часто виконувалася під акомпанементЦей прийом ми зустрінемо у багатьох фарсімовних поетів. Для наглядності приведемо ще один приклад газелі, автор якої Сааді.

В зерцале сердца отражен
Прекрасный образ твой,
Зерцало чисто, дивный лик,
Пленяет красотой.
Как драгоценное вино в праздничном хрустале
В глазах твоих, искрится дух живой.
Воображение людей тобой поражено.
И говорливый мой язык немеет пред тобой.
Освобождает от петли главу степная лань,
Но я захлестнут навсегда кудрей твоих петлей.
Твой бедный голубь, если он привык к одной стрехе,
Хоть смерть грозит, не вьет гнезда под кровлею другой!
Но я жаловаться не могу людям на тебя.
Ведь бесполезен плач и крик гонимого судьбой!
Твоей душою дай на миг мне стать, и запылать.
Чтоб в небе темном и глухом сравниться с Сурайей!
Будь непреступной, будь всегда,
Как крепость в высоте,
Чтобы зеленый попугай не смел болтать с тобой
Будь не преступной, будь всегда суровей, красота!
Дабы смеяться пустозвон не смел твоей хвалой.
Пусть в твой благоуханный сад войдет лишь Саади!
И пусть найдет закрытым вход гостей осиный сброд!

Є й друга форма газелі, дещо ускладнена. Від першої вона відрізняється тим, що після рими в усіх рядках, де вона є, повторюється, як своєрідний приспів, одне чи кілька систематичних повторюваних слів. Наприклад:

Днів, що з друзями провів, не забувай!
Тих далеких любих днів, не забувай!
Як уста твої гіркий отруїть сум, не забувай.
Тих, із ким ти пив і їв, не забувай!
Хай тебе вже й не пригадує ніхто, не забувай!
Ти й тепер їх, як братів, не забувай!
Лихом зборений, попавши в пастку бід, не забувай!
Тих зичливих, добрих слів не забувай!
Хай сто рік тепер тече з очей твоїх, не забувай!
Зіндерудових струменів не забувай!
Нині тайне у собі таїть Гафіз, -
Тих, хто знав його й таїв, не забувай!
Гафіз

Певна строфічна замкнутість бейтів веде до того, що кожному з них часто властива тематична самостійність, яка часом порушує єдність усієї газелі. Ця риса характерна для поезії великого Гафіза (лірика XIV ст..), що створив понад 500 газелей.

У перській літературі ще є, так звана, газель періста. Це газель, в якій чергуються строфи перською і арабською, а іноді – ще й турецькою мовами.

Форма газелі проникла і в європейську поезію (Й.Гете, О.Брюсов, С.Єсенін та ін.) Класичні зразки газелі створив великий азербайджанський поет XII століття Нізамі Гянджеві.

У фарсімовній поезії існує такий віршовий жанр, як касида. Касида прийшла від арабів і саме слово касида по-арабськи значить „ціленапрямленна„. Це своєрідна ода, що має обов’язкову вступну – насіб, сюжет якої звичайно безпосередньо не пов’язаний з її головним змістом. Касида, на відмінність від оди, може бути спрямована не тільки до
піднесення, а й до приниження роду, племені чи окремої особи, якій присвячена, тобто може виконувати роль сатири – хаджвія. Щодо популярності цього жанру спочатку серед арабів, а згодом і серед фарсімовних народів, говорить легенда. Згідно зі змістом якої десять кращих касид були відібрані й, гарно написані, підвішені в Каабі. Жанр касиди
відомий також і в тюркській поезії. В касиді римуються між собою перші
два рядки, а потім ця ж рима повторюється через рядок (аа, ба, ва, га…) Касида має приблизно сто, сто п’ятдесят віршованих в першому і останньому бейті рядків, чим підкреслювалась основна думка. Як було зазначено вище, у фарсімовній поезії цей жанр запозичений і прижився під час арабської конкісти, широкого розповсюдження не здобув.

Дуже поширеним у фарсі мовній поезії є жанр рубаї. Це – закінчений мініатюрний твір, що виражає певну думку, яка особливо підкреслюється в останньому рядку. Об’єм рубаї – чотирі рядки, три з яких ( а інколи і всі чотири) римуються між собою. Рубаї – одна із самих складних жанрових форм ірано-таджицької поезії. Неперевершеним майстром жанру рубаї був Омар Хайям, триста Рубаї якого об’єднані в збірку „Рубайат”. Ось один з них:

Растить в душе побег унынья – преступленье
Пока не прочтена вся книга наслажденья.
Лови же радости и жадно пей вино:
Жизнь коротка, увы! Летят ее мгновенья.

Тепер повернемось розмови про бейти. Ними писалися не тільки газелі, притчі, рубаї,
фарди, а й поеми, перекази, билини (про Рустама наприклад). У Фірдоусі, його „Шахнаме” (Книга царів) складається з 52 тисяч бейтів. Але про поеми й про Фірдоусі ми будемо розмовляти пізніше. А зараз поговоримо про інші жанри,- кита й муалляка.

Кита – це невеликий вірш філософського змісту, частина газелі. Теж знаходиться на грані касиди й газелі. Що до муалляки, то це іноземний (запозичений) жанр, арабський,
прижився під час арабської конкісти, широкого розповсюдження не здобув. Муалляка – це арабський, майже ліричний вірш. Дуже широкого застосування  у поезії на фарсі здобули байки, притчі. Притча – це вірш з якого ми завжди можемо дістати якусь мораль, вона може бути з нахилами у різний бік, але завжди залишиться віршем з повчальним змістом. (Повчальний алегоричний твір про людське життя з яскраво висловленою мораллю. В ній
завжди є мораль). Притчі писали майже всі поети (фарсімовні). Приведемо, як приклад притчу Рудакі:

Не для насилья и убийств мечи в руках блестят:
Господь не забывает зла и воздает стократ.
Не для насилья и убийств
Куется правый меч.
Не ради уксуса лежит
В давильне виноград
Убитого узрел Иса
Однажды на пути,
И палец прикусил пророк,
Унынием обьят,
Сказал: Кого же ты убил, когда ты сам
Убит? Настанет час
И твоего убийцу умертвят.
Непрошеный в чужую дверь ты,
Пальцем не стучи,
Не то услышишь: в дверь
Твою, всем кулаком стучат.

Прочитавши що притчу, ми можемо вилучити з неї мораль. Мораль цього вірша така: не роби зло, бо воно обернеться тобі злом, Бог все бачить, і не простить тобі зла. Не лізь туди, куди тебе не звали, бо почуєш, що й до тебе прийдуть непрохані гості. Ми бачимо, мораль даної притчі дуже глибока, й прочитавши та зрозумівши цей вірш, людина може
використати собі на користь цю мораль. Такі притчі дуже характерні для ірано-таджицької поезії. Їх писали: Рудакі, Насір, Хісроу, Гафіз, Сааді, Румі, Джамі, Мукімі, Навої, Нізамі, Хуруфі, Насімі, та безліч інших. Звичайно прикладів самих притч; теж можна навести безліч. Слід зазначити, що у притчі, є різновидність – байка. Ми всі добре знаємо, що
таке байка. Це гумористичний твір, у якому просто комічно, доброзичливо, або й знищуюче висміюються недоліки людського суспільства, або окремої людини. Найвидатнішим байкарем на фарсі без перебільшення можна назвати Джалаліддіна Румі. Цей видатний поет створив десятки цікавих байок, у яких зображенні недоліки суспільства в якому жив і творив Румі, або ж висміюються різні політичні ходи шахів, полководців, різних багатіїв. Яскравим прикладом талановитості автора, я гадаю буде байка Розповідь про винагород”, котру ми проаналізуємо нижче, після прикладу:

«Рассказ о винограде».
Вот как непонимание порой
Способно дружбу заменить враждой,
Как может злобу породить в сердцах
Одно и тоже на разных языках.
Шли вместе тюрк, перс, араб и грек.
И вот какой-то добрый человек
Приятелям монету подарил
И тем раздор меж ними водворил.
Вот перс другим тогда сказал:
«Пойдем, на рынок и ангур приобретем!»
Врешь, плут, – в сердцах прервал его араб, -
Я не хочу ангур! Хочу эйнаб!»
А тюрок перебил их: «Что за шум,
Друзья мои? Не лучше ли узум?!»
«Что вы за люди! – грек воскликнул им –
Стафиль давайте купим и съедим!»
И так они в решении сошлись,
Но не поняв друг друга подрались,
Не знали, называя виноград,
Что об одном и том же говорят.
Невежество в них злобу разожгло,
Ущерб зубам и ребрам нанесло.
О, если б стоязычный с ними был,
Он их одним бы словом помирил.
«На ваши деньги, – он сказал бы им, -
Куплю, что нужно всем вам четверым,
Монету вашу я учетверю,
И снова мир меж вами водворю!
Учетверю, хоть и не разделю,
Желаемое полностью куплю!»
«Слова несведущих несут войну!
Мои же – единство, мир и тишину».

Це надзвичайно цікаві вірші. Між цією байкою, написанню близько восьмисот років назад, і нашим сьогоденням можна провести пароль. Адже й зараз люди балакають і не розуміють одне одного. Крім того політичні керманичі нашої держави не завжди розуміються між собою, хоча й розмовляють на однією мовою. Так було і в давнину, шахи й придворні сперечались між собою. Не розумітися один з одним, це – вроджена вада
людства, лише одиниці з людей мали такий моральний стан, що переходив усякі межі й за допомогою цього ці люди ставали взірцем мудрості, розуміння інших, чуйності та чудових рис характеру котрих так не вистачає нинішньому суспільству. От такими людьми й були здебільшого поети на фарсі, філософи, мудреці, шейхи, люди, що займалися розумовою роботою. Окрему когорту таких взірцевих людей складали й фарсімовні поети. Щойно ми познайомилися з різними віршовим жанрами, що створювали поезію фарсі.

3. Призначення поезії у давні часи та національні особливості

Зараз цікаво буде дізнатися про призначення поезії у давні часи. Лірика (газелі та інші) служила для всього народу без винятку. Адже й при дворі шаха любили послухати гарну газель й у простої людини вона виникала захоплення, як і інші вірші (байки, притчі, фарди, рубаї, касиди та інші).

Вірші спрямовані проти іга іноземних загарбників підсилювали піднесення у армії взагалі ( у складі армії були й багаті, і бідні люди). Мудрі ж, філософські вірші (рубаї, фарди) давали змогу мудрецям помислити над собою. Тобто для широкого кола читачів вони не були доступні. Хоча користувалися популярністю серед усіх народних мас. (верств населення). В цілому, ірано-таджицька поезія була співом, душею народу й саме тому мала такий великий успіх у всіх верствах населення.

Ірано-таджицька поезія на фарсі має свої, неповторні особливості. Преш за все, тільки у фарсі мовній поезії вино – це символ життя. У інших народів ми цього не помітимо. Хоча зокрема наприклад у давньоруській народній поезії. („Слово о полку Ігоревім”,  билини, історичні пісні) ми зустрічаємо вживання вина, але як символ крові, бо бій в результаті завжди дає кров:

„Ту я брата розлучиста на брез быстром Каялы,

ту кривавого вина недоста;

ту шир докончаши храбри русичи;

а саси полегша за землю Русскую”.

Як бачимо національною особливістю символів даної поезії є вживання слів, які несуть у собі особливий зміст. Слід відмітити багаторазове повторення певних слів у вірші. Ці слова розташовані так, що створюють мелодійність, ніжність, пісенність творів. Тому поетичні твори на фарсі часто виконують під акомпанемент національних музичних інструментів, переважно дамбри.

Привертає  нашу увагу і те, що у поетів, які творили на фарсі, часто голос ліричного героя зливається з голосом самого автора:

- Пусть в твой благоуханный сад

Войдет лишь Саади.

- Не орлом я быть желаю, видеть землю с высоты;

Соловей Хафиз ту розу будет петь, что знаешь ты.

- По струнам Рудаки провел рукой,

Запел он о подруге дорогой.

- Мир, что в шаре семи небес оставь, о Низами!

То скорпион, спасенья нам от скорпиона нет.

Вірші на фарсі надзвичайно ліричні, струнні, відшліфовані. Вони відрізняються вишуканістю епітетів, метафор, порівнянь, які були запозичені літературами народів світу. Добре відомі порівняння:

Очі, як ніч; серце – дзеркало душі; життя швидкий струмок, вино; руки коханої – пара лебедів. Епітети, які вже стали постійними: степова сарна; чисте серце; рубінові уста; райські квіти; солодка юність. А також метафори:

„Плачущее сердце пел Хафиз”

„Мы источник веселья – и скорби рудник”

(О.Хайям).

Лірика на фарсі змушує працювати не тільки серце, а й розум. Ця поезія є гімном коханню, людині. Вона створює вічні загальнолюдські цінності і милосердя, волю, людяність чим так захоплюються всі народи світу.

Привертає до себе увагу і те, що ця лірика була поезією колінопреклоніння перед красою. Вона є життєво-радісна, горда і велична.

Література на фарсі – це глибокі філософські роздуми про буття, смерть, про призначення людини на землі, про добро і зло.

Слід сказати, що незважаючи на схожість всіх, поетів, які писали на фарсі, їх лірика, написана однією мовою, несла в собі національні і індивідуальні особливості кожного. І тому на літературу народів світу вона  вплинула різноманітно. Так, від арабів перейшли вічні жадоба пізнання нового („Синбад-мореплав”), невгасима сила кохання в його надзвичайно різнобарвному зображенні («Лейлі та Меджнун”); з Ірану – образи Рустама і Фархада; з Індії – сила символів, єднання людини з природою („Рама і Шакунтала”) і т.п. Але головне, що перейняла світова література з поезії на фарсі це чистоту почуттів, добро, духовність, прагнення до активного способу життя – „згорання”, захисту людяності, природних людських почуттів, розкутість в противагу фанатизму, мудрість. І тому кожен поет, що звертався до творів на фарсі,  знаходив для себе щось незвичайне: чи то школу мудрості, чи майстерності вірша, чи ліризму, чи, як Лермонтов, шлях до пошуків істини в співставленні поезії Сходу з реальним життям.

Так, Лесю Українку (1871-1913) відому українську поетесу, приваблювали поеми про кохання, історії про Пророка Мухаммада. Під впливом східних мотивів вона пише діалог „Айша та Мухаммед”.

Поезія на фарсі мала (як і всяка інша) свої особливості, своїх  самих видатних діячів. Про них та їхні твори й буде розказано нижче…

4. Короткий огляд спадщини класиків поезії мовою фарсі

а) Абуабдулло Рудакі

Батько поезії Абуабдулло Рудакі який жив і творив у IX-X столітті створив перші ліричні вірші на фарсі, що стало зразком для наслідування (рубаї, фарди та інші віршові жанри). За що його й величають (Основоположником) Батьком ірано-таджицької поезії. Відомо, що Рудакі написав близько двох мільйонів бейтів, до наших днів з них збереглося лише дві тисячі. Та й то деякі з творів прописуються інколи іншим поетам. Але й по тому, що залишалося, ми маємо можливість судити про талановитість цього фарсімовного поета. Наведемо один з перших його віршів:

Как ни лаской змею, назвав любимым чадом,
Она, рассвирепев, тебя отравит ядом.
Кто мерзок – мерзостью змеиной обладает,
Как ни ласкай – он покусает.
Он мерзок и жесток, и гадок,
И к грехолюбию он падок
Ужасным существом считай его
И грехолюбным, подлым гадом,
С мерзавцем не водись –
Не будь с презренным рядом.

У цьому вірші автор майстерно відобразив наймізерніші категорії людей – зрадників, підступних та підлих людей. Рудакі народився у 860 році у селищі Рудак. Легенда промовляє, що Рудакі народився сліпим, а інша версія має протилежний зміст. У ній йдеться про те, що Рудакі за свої сміливі вірші та погляди був осліплений. Хлопчик був надзвичайно талановитим і чутливим. У всім років Рудакі знав Коран на пам’ять, що викликало релігійний екстаз у правовірних мусульман. А його абсолютний музичний слух та чудовий голос стали предметом захоплення цілої округи. Один із бродячих музик – солодкоспівців, Бахтіяр зробив молодого Рудакі своїм учнем, навчив грати на чанзі (вид лютні), складати й співати під акомпанементи вірші. Через деякий час слава про талановитого молодика долетіла до Бухари, столиці держави Саманідів. Про його незвичайні музичні й поетичні здібності ходили легенди, його вірші передавалися із уст в уста:

Будь весел и люби красавицу свою
Подобен єтот мир бегущему ручью:
О прошлом позабудь, грядущим утешайся,
Живи и радуйся живому бытию.

Я с луноликою в саду благоуханном,
Я с чернокудрою, как с гурией, в раю.
Несчастен, кто берет,
Но не дает взаимно,
Я счастлив от того, что брал, но и даю.
Подобен облаку и ветру мир неверный,
Так будь что будет! Пей кипящую струю.

Або рубаї, визнаним майстром яких він був:

Я – Рудаки, любить и жить устал,
Глаза от слез краснее, чем коралл,
Такую ревность я познал в разлуке,
Как будто в ад без времени попал.

Інколи рубаї у Рудакі схожі на „маленькі драми” з хвилюючими сюжетами й чіткими образами.
«Пришла…?» – «Кто?» – «Милая». –
„Когда?” – „Предутренней зарёй
Спасалась от врага…” – „Кто враг?” –
„Её отец родной.
И дважды я поцеловал…” – „Кого?” –
„Уста ее”.
„Уста?” – „Нет” – „Что ж?” – „Рубин”. –
„Какой?” – „Багрово – огневой”.

Привертають до себе увагу своєю щирістю та ніжністю газелі Рудакі:

По струнам Рудаки провел рукой,
Запел он о подруге дорогой.
Рубин вина – расплавленный рубин.
Но и с губами схож рубин такой.
Одна первооснова им дана:
Тот затвердел, расплавился другой,
Едва коснулся – руку обожгло,
Едва пригубил – потерял покой.

Користуючись запрошенням еміра Рудакі прибув у Бухару й став придвірним поетом могутнього правителя. Почався новий етап у його творчості. Його поезія досягає зрілості, наповнюється роздумами про смисл існування, про людську природу, навколо нього збираються талановиті молоді поети, він стає їхнім учителем та духовним батьком: саме
Рудакі прищепив своїм учням любов до рідної мови – фарсі, став родоначальником фарсімовної поезії. „Адам поетів” поезії на фарсі, як і його менш відомі нині сучасники багато черпав з народної творчості. Окремі жанрові форми, етичні й казкові оповіді й образи, як і в багатьох інших поетів. Доля Рудакі, трагічна. Назрівав неминучий конфлікт між волелюбним співцем народу й грізним тираном – еміром. Співчуття Рудакі до народного повстання в Бухарі, викликало гнів еміра. Поет був вигнаний з палацу, приречений на блукання й самотню старість. Рудакі залишок своїх днів провів у немилості й помер у самотності в 941 році. Що ж показує собою нам література спадщина Рудакі?
Це різноманітна за жанрами і багата за змістом поезія, котру умовно можливо розділить на три тематичні групи: Інтимна лірика, філософська лірика й волелюбна лірика.

1. Інтимна лірика,- у центрі її любовні хвилювання ліричного героя, його повні
душевні зриви, трагічні ноти нерозділеного кохання. Яскравим прикладом можуть бути такі бейти:

Поцелуй любви желанный -
он с водой соленой схож.
Тем сильнее жаждешь влаги,
Чем неистовее пьёшь.

2. Філософська лірика свідчить про погляди Рудакі на світостворення й людину. Інколи в поетичних стрічках рядках містяться нравонавчання (про моральні якості) й роздуми котрі, на погляд поета, повинні були допомагати людині стати кращою, звільнитися від поганих вад. До цієї групи віршів відносяться й двовірші (бейти).

К добру и миру тянеться мудрец.
К войне и распрям тянеться глупец.

Пише він в одному з філософських бейтів. У рубаї, в котрих навчання згладжується афористичністю доцільністю виразів:

На мир взгляни розумным оком,
Не так, как прежде ты глядел.
Мир – это море. Плыть желаешь?
Построй корабль из добрых дел.

До філософської лірики відносяться й переклади з індійських книг й деякі інші вірші.
У цьому циклі поезії Рудакі присутні чотири елементи того часу: повітря земля, вогонь, вода. Це базові поняття для кожного філософа.

3. Волелюбна лірика. Ця група об’єднує твори Рудакі, пройняті протестом проти соціальної несправедливості, нерівності, деспотизму, й ґвалту. Прикладами можуть служити такі бейти:

У этих мясо на столе,
Из миндаля пирог отменный.
А эти впроголодь живут,
Добыть им трудно хлеб ячменный.

Ці й же темі присвячені його рубаї:

О, господин, ты все вкушать готов:
Миндаль и вина, и щербет, и плов.
Ты – змеелов, а мир подобен змею, -
Погибнешь от укуса змеелов!

Рудакі по праву назвав себе „багатоголосним жайворонком”, його лірика пройнята загальнолюдськими ідеями добра та справедливості. У цьому секрет її привабності у наші дні.

б) Абулькасим Фірдоусі

Тепер розглянемо життєдіяльність славетного Фірдоусі, та його „Шахнаме”. Невідомо коли народився  Абулькасим Фірдоусі. Відомо, що він був сином селянина. Фірдоусі – в
перекладі фарсі значить „Райський сад”. Про життя поета майже нічого не відомо. Всі біографічні данні про нього можна встановити тільки з тексту поеми „Шахнаме”, а в ній містяться такі факти. Коли Фірдоусі було 65 років, помер його 37- річний син. Передчасна смерть сина знайшла місце у поемі. На смерть свого чада Фірдоусі написав хвилюючу душу касиду. В легенді згадується, що дочка поета стала його спадкоємницею. Вказівки на вік автора зустрічаються у більшості ліричних відступів поеми. Саме перше повідомлення стосується того часу, коли Фірдоусі було 55 років. Далі йдуть відомості стосовно інших років життя до 80. Декілька десятків років створював Фірдоусі величну пам’ятку перської культури – «Шахнаме» (книга царів – у перекладі). У тексті поеми автор
вказував дві дати її завершення – 994 та 1010 роки. Можна припустить, що це дві різні редакції тексту, або остання дата – час підношення поеми в подарунок султану Махмуду. Переказ мовить, що правитель не прийняв поему. Й тоді Фірдоусі склав на Махмуда єдину сатиру. З того часу у перській літературі тема конфлікту правителя й поета стала одною з
ведучих.

Фірдоусі довго переховувався від гнівного деспота. Легенда розповідає про те, що одного разу султан Махмуд повертався з переможного походу й почув уривок з поеми „Шахнаме” стосовно воїнських подвигів, котрий вразив його. Тоді він вирішив пробачити поета й щедро нагородити його. Але, коли султанський караван з подарунками в’їжджав в одні ворота міста Тус, куди Фірдоусі повернувся глибоким старцем, то в інші ворота міста
виходила процесія з тілом померлого поета. Отже, ми бачимо, що Фірдоусі помер, так і не дочекавшись султанської (царської) милості. Проте народ не забув свого улюбленця. Та й його створіння , „Шахнаме” пройшла неушкодженою через століття й навіки збереглася в душі народу. На могилі Фірдоусі у 1934 році було споруджено мавзолей (місто Фірдоус-Тус).

А тепер розглянемо поему „Шахнаме” – величний скарб перського народу. Вона створена на основі переробки фольклору персів та таджиків з деякими доповненнями автора. Розмірна епічна оповідь (сказ) збагачується за рахунок коротких хвилюючих ліричних відступів і приводить до глибоких  авторських роздумів щодо моральності.

Композиція „Шахнаме” співпадає з царюваннями легендарних та історичних шахів. Поема складається з трьох великих нерівних частин міфологічної, лицарської та історичної, в котрих міститься 50 царювань, серед змісту яких зустрічаються дастани. Це близько 55 тис. бейтів. Головною думкою твору є боротьба добра зі злом. Багатовічна боротьба
Ірану з Тураном, арабами і Візантією. На завершення читач (в кінці твору) дізнається про поразку Ірану, завдану йому арабами. На закінчення багаторічної кропіткої роботи Фірдоусі привів такі слова:

Труд славный окончен, в родимой стране
Не смолкнет отныне молва обо мне.
Не умер я, жив – пусть бегут времена.
Недаром рассыпал я слов семена.
И каждый, в ком разум и мысли светлы,
Почтит мою память словами хвалы.

„Шахнаме” побудована, як історія царів, послідовно й у спадщину змінюючи один одного на престолі Ірану – від міфічного Кеюмарса до історичного останнього сасаніда Ієзегерда III. Це художня історія Ірану від  доісторичних часів до завоювання арабами Ірану в середині VII століття н.е. „Шахнаме” складається із своєрідних розділів: „Вступ”, „Слово
похвали розуму”, „Слово про те, як збиралася „Книга Царів” та інші. Автор багато розмірковує про свою працю над поемою. Фірдоусі говорить про різноманітні заходи поняття у розумінні світу, одним з яких є художнє сприймання дійсності:

Не все одинаковы жизни пути:
Ты выдумкой повесть мою не почти;
Согласна в ней с разумом каждая речь,
Хоть мысль доводилось мне в символ облечь.

Цікавим розділом „Шахнаме” є „слово про те, як була почата книга”. Це традиційний розділ віршованого вступу в класичних перських та таджицьких поемах середньовіччя, в художній формі розкриваючи особу автора і обставини, передуючі початку роботи над текстом твору. З такого розділу можливо дізнатися, що Фірдоусі задумав відтворити у віршах існуючі перекази після трагічної загибелі поета Дакікі:

Задумался той книге я дни посвятить,
Старинные были в стихах воплотить,
Сонета у многих просил я не раз,
Превратностей рока невольно страшась.

Звернувшись до невідомого нам товариша, Фірдоусі отримав його благословення й пораду:

Мне, молвил он – смелый твой замысел мил;
Ты, друг, на благую дорогу ступил.
Вручу пехлевийскую книгу тебе,
За дело возьмись, не противься судьбе.
Свободная речь, юный жар у тебя,
Стиха богатырского дар у тебя.
Ты пень о владыках искусно сложи
И тем у великих почет заслужи.

У першій із головних частин поеми, міфологічній, легко прослідкувати закономірність поступового зростання влади людини над демонами зла – дівами. Ця влада з протягом часу посилюється й досягає самої вершини. При мудрому царі Джамшиді. Але гордий Джамшид протиставив себе людському суспільству й випередив на декілька століть
знаменитий вислів Людовіка XIV:

«Мир – это я, – седым князем сказал он…»

Слідом за Фірдоусі ми можемо відмітить, що відбулася заміна понять: Джамшид захотів, щоб люди служили не добру, а йому особисто. Й настав час розплати Цар – дракон Зохак знищив Джамшида й встановив тисячолітнє (без одного дня) панування своєї влади, освячене вадами зла. Скрізь у державі запанувала тиранія.

Мир под его ярмом стремился вспять,
И годы было тяжело считать.
Волшба – в чести, отваге нет дорог,
Скрылась правда, явным стал порок.
Все видели, как девы зло творили,
Но о добре лишь тайно говорили.

Для кращого освоєння міфологічної частини „Шахнаме” наведемо„Оповідь про Зохака
та коваля Каве”. Слід звернути увагу на те, що навіть під владою зажерливого Зохака у людей прокидається почуття протесту, й вони продовжують творити добро. Благочестивий Арманак та провидець Карманак під загрозою розправи все ж зуміли зберегти життя кожному другому молодику, зазначеному в жертву Зохаку, щодено годуючому змій, вирослих у нього з плеч, мозком вбитих людей. Зохак відчуває, що розплата неминуче наступить, і він знає свого суддю й вершителя праведного
вироку. Це молодий лицар Феридун. Скликані Зохаком чиновники-вельможі створюють брехливу відозву до народу. Коваль Каве приходить до палацу, Зохак повертає йому сина, приреченого до смерті, але підписати улесливі похвали на адресу правителя-кровопивці чесний коваль не може. Він першим кидає виклик тирану й потребує від Зохака
відповіді:

Пора отчитаться тебе предо мной,
Да так, чтоб весь мир изумился земной.
Быть может, поведает нам твой отчет
О том, как пришел моим детям черед
И как ты кормил отвратительных змей
Мозгами безвинных моих сыновей.

Це, вірогідно, найбільш яскравий епізод у міфологічній частині „Шахнаме”, емоційне насиченій картинами повстання трудового люду. Слід зазначити важливу особливість поеми. У ній скрізь і всюди затверджується народна віра у доброго царя. Сила народу в його єдності, так він переможе зло і ґвалт. Так коваль Каве, як важак повстанців, звертається до молодого Феридуна й зводить його на престол. Лицар Феридун перемагає
Зохака й приковує його ланцюгом до гірської скелі над прірвою. Почалася світла доба. Потім шах поділив царство між своїми синами, котрі не змогли жити у злагоді й почались міжосібні війни. Так починається друга частина «Шахнаме»,- лицарська, або ж «Рустаміада».

„Рустаміада” це – друга частина поеми „Шахнаме” – лицарська. Вона є  найбільш цільною за сюжетом. ( „Рустаміада” – тому, що головного героя звуть Рустамом). За національне визволення бореться улюбленець народу Ірану лицар Рустам. Він – центральний герой сеїстанського лицарського циклу, складеного саками й согдійцями – предками таджиків – ще в умовах родового ладу.

Слід звернути увагу на традиційну зав’язку, існуючу у багатьох фольклорних творах різних народів. У Рустама з дитинства виявляється казкова сила: палицею він убиває білого слона; вибирає собі казкового коня Рахша, котрий одним ударом ратиць знищує зажерливого лева. Рустам є головною опорою у боротьбі іранських шахів проти заходів туранців та їх царя-чаклуна Афросіаба. Він розшукав та посадив на престол. Кей-Кубада, котрого після ста років правління змінює Кей-Кавус. Він також звертається за допомогою до Рустама. Афросіаб зі своєю ордою вчиняє набіг на Іран. Шах Кей-Кавус захоплений у полон, іранці звертаються за допомогою до свого захисника:

Направились многие в Залибустан,

Где жил сын Дестана, Рустам-великан.

Просили: „Будь в горе опорой для нас!

Ведь царственный свет Кей-Кавуса погас”.

Недовго прийшлося прохати Рустама (страх туранців).:

Сказал он в ответ: „Я и вся моя рать

Готовы врагов истреблять, сокрушать.

Лишь  весть получу о Кавусе – в войну

Вступлю, от туранцев очищу страну”.

На своєму гороподібному коні Рустам поспішає на допомогу, а по дорозі звершує сім подвигів, його кінь Рахш вбиває лева, лицар знаходить чарівне джерело, вбиває змія Аждаха й відьму-чаклунку, захоплює в полон розбійника Улада (котрий знав шлях до полоненого Кей-Кавуса), знищує мазандаранського шаха  Аржан-дева (перетворивши його у камінь), звільнює Кей-Кавуса й повертає йому зір за допомогою печінки дева.

Легендарну фантастичність лицарської частини можна прослідкувати у всіх епізодах. Так, наприклад, Кей-Кавус намагається піднятися до неба за допомогою соколів, які несуть його трон, але терпить поразку й подає на землю. Переповнений глибокого трагізму епізод трикратного двобою Рустама з сином Сухрабом. Вони не пізнали один одного й у третьому двобої батько перемагає сина:

И наземь его повергает Рустам,

И зная, что вновь он подымется сам, -

Он тотчас, в порыве еще не бывалом,

Сыновнюю грудь  рассекает кинжалом.

Сухраб звертається до Рустама з передсмертними словами:

Вручила мне мать знак отца: полюбил

Отца своего, – вот и дни загубил .

Все ждал, чтоб отцово лицо мне предстало,

Искал я его, – вот и жизни не стало.

З надією на перемогу правди він продовжує:

Но кто-то, я ведаю, есть,

Кем будет Рустаму доставлена весть

О том, что Сухраб и повержен и брошен,

Что им об отце каждый встречный был спрошен.

Рустам враженій передсмертними словами Сухраба:

Стоит недвижим… пошатнулся он.. слабый

Он стал, он лежит пред Сухрабом.

Очнулся, взирает и вымолвил он, -

„Скажи, что за знак у тебя от Рустама

Чьё имя да скроется в сумраке срама?

Ведь я, я – Рустам! Я б желал,

чтоб в слезах

Взирал мой отец на кровавый мой прах!

Глибоко вражає трагічність цих сторінок „Шахнаме”, так майстерно відшліфованих Фірдоусі. Виразніше читання або декламація в ролях цього діалогу дозволяє глибоко зрозуміти суть трагедії. Син звертається до батька:

Сломи же застежки брони моей… смело!

Скорей!… Огляди моё тело.

Мне на руки глянь – были мощны они,

Взгляни на свой знак, как мы схожи, взгляни.

Щоб повернути сина, Рустам єдиний раз звертається до Кей-Кавуса, але той відмовляється дати рятівне зілля. Батько й мати оплакують загинувшого сина.

Тема синогубства заглиблюється. Фірдоусі ускладнює сюжет: трагедія повторюється на цей раз із прекрасним сином Кей-Кавуса, вихованцем Рустама. Оббріханий владумаючими, Сіявуш гине від руки свого батька. Але житя йде своїм шляхом, й Рустам продовжує свою добродійну путь по землі. Але зрада чекає й на нього, в Кабулі куди він, їде до підступного брата Шагада. За наклепом кабульського шаха брат готує Рустаму вовчу яму – западню. Але стрілою з лука Рустам все ж встигає вбити Шагада.

Через деякий час після опису цього епізоду починається третя частина „Історична” Законним царем стає самий знаменитий із правителів Іскандер (Олександр Македонський). В цілому слід зазначити, що у поемі виявляються дві сюжетні лінії: перша – присвячена знаті й лицарству, друга ж – народна з улюбленим героєм простих людей Рустамом у центрі. Епопея написана у піднесеному стилі гімнів та од. Слід звернуть увагу на етнокультурні особливості „Шахнаме”, Так, наприклад, уваги заслуговує звичай кровної помсти існуючий у багатьох народів Азії та Кавказу (хоча й не тільки). Саме так бронзовотілий лицар Ісфандіар вступає у двобій з Рустамом по умовах свого батька Гуштаспа, щоб перемогти Рустама, привести його зі зв’язаними руками й отримать від батька право на трон. Рустам потрапляє в око Ісфандіара отруєною стрілою й убиває його. Хоча Ісфандіар і вибачає лицаря Рустама, у всьому звинувачуючи Гуштаспа й довіряє виховання свого сина Бахмана безстрашному переможцю. Але син все ж прагне помститися за батька. Коли Рустам гине по зрадництву брата Шагада, Гуштасп передає царювання онуку Бахману, котрий все ж мститься за свого батька, вбиваючи сина Рустама -  безвинного Фарамарза. Цікаво відзначити, що синій колір на Сході  – це колір трауру (переважно). Приведемо два приклади із поеми. У царювання Кеюмарса є оповідь „смерть Сіямека від руки діва”  де ми читаємо:

Услышав о смерти наследника шах

В отчаянье впал, потемнело в очах.

*          *          *

И горестный вопль над равниной повис

Рядами к престолу бойцы собрались

В одеждах, синеющих, как бирюза;

Их лица темны и кровавы глаза.

У траурному одязі іранці суміщали чорний колір  та синій. Так оплакуючи свого сина Сухраба, жінка Рустама діє наступним чином:

Надела покровы с окраскою Нила,

Но синяя ткань цвет кровавый хранила,

И в горе, ведь не было горше невзгод, –

По смерти Сухраба промаявшись год,

Скончалась…

По друге, при виразному читані вголос потрібно мать на увазі що поезія Сходу складалась та існувала в основному як виконавчий твір для співу, речитативу, проголошення, звертання і т.д. (Шахнаме – це зразок народної поезії на фарсі, в якій знайшли втілення не тільки історія Сходу, мрії про визволення, але й опис звичаїв, одягу, моралі, епосу народів.)

Завершуючи розмову про поему, слід зазначить, що „Шахнаме” Фірдоусі мала великий вплив на розвиток усієї наступної (світової літератури) художньої літератури. Ідеї й образи цієї величезної епічної оповіді багато століть підряд дають натхнення поетам і письменникам самих різних країн і народів.

Найстарішими рукописами „Шахнаме” вважаються Лондонська (1226-1277) та Санкт-Петербурзька (1333). Перше друковане видання частини поеми здійснено в Індії на початку XIX ст..,  На цьому розмову про діяльність Фірдоусі та його „Шахнаме” ми закінчуємо, й перейдемо до розгляду інших видатних діячів фарсімовної поезії.

в)Гафіз

Шамсіддін Мухаммад Гафіз – видатний поет лірик, один із самих найкращих фарсі мовних поетів (ліриків), народився близько 1330 року  в Ширазі. Важко пройшли дитинство і юність майбутнього поета: виснажлива праця, сирітство, знехтуване кохання до красуні Шахнабат. Лише поступово завдяки чудовій пам’яті, Гафіз став поетом зі світовим ім’ям і славою. Писав в основному газелі й рубаї. З творчістю Гафіза ми познайомились вище (коли розглядали жанр газелі). Помер Гафіз близько 1390 р.

Справжніми перлинами світової лірики стали газелі Гафіза. В них оспівується людська краса, розвінчується лицемірство. Творчість його зросла на грунті прогресивних ідей того часу, тому його вірші стали народними піснями. Але українському читачеві, на жаль, Гафіз майже невідомий. Вперше почав його перекладати лише Агатангел Кримський. Є ще кілька перекладів В. Мисика, які увійшли у збірку «Лірика». Як бачимо, творчість Гафіза заслуговує найдетальнішого дослідження.

Г) Нізамі Гянджеві

Азербайджанський народний поет Нізамі Гянджеві, котрий хоча й був азербайджанцем писав на фарсі. (Тому що на той час, у тому регіоні була розповсюджена мова фарсі). Нізамі Гянджеві (1141-1203) – азербайджанський поет і мислитель. Але писав на фарсі, так як це була мова, на якій говорили його сучасники. Восени 1991 року виповнилось 850 років від дня народження великого азербайджанського поета Нізамі Гянджеві, автора знаменитої „Хамсе” („Пятириці”), котра відкрила нову добу в історії мистецтва східних народів і зробила могутній вплив на розвиток літератури багатьох країн. Культура народів Сходу не знала ще іншої, на стільки титанічної фігури, як Нізамі.

В епоху Нізамі пануючою мовою літератури була фарсі, а мовою науки та релігії – переважно арабська. Під час початку творчості поета література на фарсі досягла найбільшого розквіту. В поезії ведучу роль відігравала тріумфальна ода (касида), котру представили славетні майстри слова на чолі з Хакані. Саме ця плеяда сучасників Нізамі розробила новий стиль придворної поезії XII ст.. він відрізнявся складністю й вичурністю. В такому ж стилі написана художня проза, яка з’явилася до середини XII століття: „Каліла і Дімна”,  збірка новел з життя міщан „Макамат” Хаміді та інше. Значного розвитку досягла також лірична поезія в маленьких поетичних жанрах – газель, котра складається з 12 бейтів, та чотиривірш-рубаї. В такому літературному становищі визрівав талант поета.

Він жив і творив у XII столітті, котре по праву можна назвати одним із самих яскравих періодів в історії народів Сходу. В XI й XII століттях Азербайджан – батьківщина Нізамі – складався з декількох феодальних князівств. Область Аран з центром у місті Гянджі належала династії Шеддадидів. Гянджа – місто, в якому народився поет, було одним із самих головних культурних та політичних осередків Закавказзя. Розташування поблизу грузинського народу  робило його центром шляху караванної торгівлі. Склад населення був змішаний. В Гянджі, окрім азербайджанського народу, жили й грузини, вірмени, перси, курди. Нізамі народився у 1141 році. Справжнє ім’я поета – Ільяс-ібн Йусуф ібн-Зекі Муаййада. До цих пір не встановлені причини, за якими він обрав псевдонім „Нізамі”, загадкою залишається також його значення. Народившись у сім’ї,  котра належала до середніх прошарків міського населення, майбутній поет отримав блискучу освіту. Він чудово знав арабську мову та фарсі, був обізнаний у філософії, астрології, займався математикою та фізикою. Таких  людей, що пізнали безліч наук, називали „хаким” (мудрець). Це звання отримав і Нізамі. Випробовувати свої сили на літературній арені юний  поет почав з двох жанрів лірики: з касидів і газелі. Дуже цікава тематика його касид. В них Нізамі гнівно викриває вади суспільного ладу:

В страшный День Суда тирану будет вся страна врагом,

Горе тем, кто унижает – яма их последний дом.

Основною темою газелей Нізамі є кохання, переживання закоханого, краса коханої, її привабливості та капризи. Нізамі не даром вважають знавцем найтендітніших струн людської душі, співцем світлих та чистих почуттів. Любовна лірика поета оригінальна й щира. Рядки його творів передають найтонші відтінки кожної миті душевного переживання.

Спустилась ночь. Явись, луна, в мой дом приди на миг!

Душа желанием полна, – о, погляди на миг!

Ты жизни плещущий родник, исток существованья,

Недаром я к тебе приник, – прильни к груди на миг!

Не ненавидь, не прекословь, дай мне немного счастья!

Смотри. Как жадно бьётся кровь, – к ней припади на миг!

Важливе місце в ліриці Ні замі займають і філософські твори про нетривкість усього земного, про неможливу вагу „тутешнього” життя людини, про недосягненість щастя:

Где доблестный найдется муж, кого бы мир не гнул?

Тех кто не мучился бы тут в цепях полона, – нет.

Хоть счастье, как невесту, мы желаем разубрать,

Но все ж убора для нее у небосклона нет.

Коль так убого бытие, каким его я зрел, -

То нет в нем света, ничего в нем, кроме стона, нет.

О сердце, словно целый клад, ты оба мира чти!

Но оба здесь они, для них другого лона нет.

Мир, что в шаре семи небес, оставь, о Низами!

То скорпион, спасенья нам от скорпиона нет.

Одна газель зовсім негадано для автора сподобалась володарю Дербента, і той прислав йому в подарунок молоду кіпчакську невільницю – Афак. Вона стала жінкою поета, і в цьому шлюбі народився їхній син Мухаммед. Відмовившись від блискучої кар’єри. Нізамі не став придворним поетом і в 1175 році почав роботу над першим своїм великим твором – поемою „Скарбниця тайн”. Приблизно через 5 років він отримав замовлення від іранського володаря Тогрула II на нову поему, присвячену любовній темі. Відбулося це відразу після смерті улюбленої дружини Афак. Вбитий горем Нізамі все ж приймає замовлення й пише твір, у якому героїнею стає жінка, котрій властиві риси покійної. Поет створив їй, „нерукотворний монумент”, котрий пережив століття й назавжди зберіг для нащадків її привабливий образ. Так виникла поема „Хосров та Ширін”, котру Нізамі завершив у 1181 році.

На весні 1188 році в будинку Нізамі знову з’явився посланець ширваншаха, котрий привіз особистого листа свого володаря з проханням написати на фарсі віршову обробку старого арабського переказу про нещасливу любов молодика Кейса до прекрасної дівчини Лейлі. Враженого смертю тепер вже другої дружини, Нізамі не приваблювала ця тема. Але він не відвернувся від пропозиції й створив вражаючу повість про любов. З усіх поем „Лейлі та Меджнун” мала найбільший успіх. Пройшло ще близько 8-ми років. Нізамі отримав замовлення на нову поему. Замовник, володар Мерагинської області, не зв’язував поета визначеною темою, тому Нізамі звернувся до мотивів „Шахнаме” Фірдоусі. Немає сумнівів, що автор використовував і інші літературні джерела: іранські хроніки, візантійські літературні пам’ятники, і безумовно, народні перекази. Так була написана поема „Сім красунь”, котра відрізнялась від попередніх складною поетичною структурою. Сім казок складають центральну частину поеми і є надзвичайно багатим матеріалом для розуміння поглядів Нізамі. Кожну з них розповідає царю Бехраму його дружина. У шаха сім жінок із семи країн, кожна з них живе в особливому палаці з куполом, колір якого присвячений одній із семи планет: чорний – Сатурну, жовтий – Сонцю, зелений – Місяцю, червоний – Марсу, бірюзовий – Меркурію, сандаловий – Юпітеру, білий – Венері.

Казки – про колір купола того палацу, де відбувається дія, але в той же час вони розповідають про людське добродійство. Індійська принцеса Фурек в казці про чорний колір прославляє світ ідеальної краси, народжений мрією про щастя. В казці туркестанської царівни Ягманаз, про жовтий колір мовиться, про скромність та покору. Назпері із Хорезма в казці про зелений колір оспівує благородство й великодушшя. Розповідаючи  про червоний колір, слов’янська царівна Несріннуш проголошує похвалу розуму й сміливості. Візантійська царівна Хумай у казці про сандалове дерево преклоняється перед добром, а персіянка Дурусті в казці про білий колір – перед цнотливістю та чистою. Так оспівує Ні замі найкращі риси людського характеру.

Багато поетів на фарсі зверталися до поеми „Сім красунь” і кожен з них переказував її по-своєму. Наприклад Амір-Хосров Дехлеві написав поему „Вісім раїв”, Хатіфі – «Сім картин», Навої – „Сім планет”, Фізулі  „Сім бокалів”.

Останнім великим твором Нізамі стала поема „Іскандер-наме”. Вона поділена на дві частини. Перша має назву „Шараф-наме” (Книга слави), друга – „Ікбаль-наме” (Книга щастя). У першій частині розповідається про походи Олександра Македонського,  в другій – про його духовний зріст і завершенність. Олександр Македонський показаний в трьох аспектах: цар – завойовник, цар – філософ, цар – пророк. Ні замі в особі Іскандера показує  ідеального правителя.

Ні замі в своїх творах не тільки оспівував красу та розум людини, але виступав на захист знедолених, став співцем праці,  яка звеличує трудівника. Як ніхто з його попередників, зумів оспівати кохання, що надихає на героїчні вчинки. Поет засудив жорстокість феодального ладу, відстоював право людини на щастя та любов, змалював картину народних страждань. Його поезія оптимістична.

Помер Ні замі у 1211 році. На завершення розмови про одного з найкращих фарсімовних поетів приведемо уривок з його першої поеми (запам’ятовуються назавжди слова поеми) „Скарбниця тайн” – „Притчу про царя-гнобителя…”.

Жил некий правитель, поправший закон.

В искусстве придирок – Хаджджаджем был он.

О тайнах, которыми ночь тяжела,

На крыльях заря ему шепот несла.

И как-то приходит к царю клеветник,

Кто в тайны людские без спросу проник,

Из тех, что должают ночной темноте,

А утром свой долг отдают клевете.

«Такой – то тут старец, – царю он донес, -

Сказал – ты убийца, ты дэв – кровосос!»

И вспыхнула ярость в царе, горяча.

Вскричал он: «Тотчас же позвать палача!»

Вот казни ковер посыпают песком,

Сам дэв устрашиться при гневе таком!

А к старому спешит горажанин один:

„Шах казнь для твоих замышляет седин!”

И старец омылся и саван берет,

И к шаху с безстрашною речью идет.

А шах в нетерпеньи ладони потер,

К ногам опускает прищуренный взор:

„Ты, слышал я, дэвом меня называл,

Твердил, что бессмыслено я убивал?

Ты с царством моим справедливым знаком,

Чего же порочишь меня языком?”

И старец ответил царю: „Я не спал.

И больше, чем эти слова, я сказал.

Пред старым и малым не зная стыда,

Ты грабишь деревни, сосешь города.

Я только пороки твои подсчитал,

В дурном и благом  зеркалом тебе стал.

Ты в нем отразился таким, каков есть, -

Разить это зеркало – малая честь!

Правдив я, пойми правоту моих слов!

А хочеш казнить меня – к смерти готов”.

Бесстрашным признанием речь старика

Царя потрясла, правотой велика.

Он вскинул глаза, устремил их вперед

И в правде – неправду свою узнает.

Сказал он: „Тотчас с него саван совлечь!

В почетное платье и амбру облечь!”

И стал, беззаконья оставя пути,

В заботе о людях законность блюсти.

Правдивое слово в старике поощрил,

За правду – ущерба нигде не чинил.

Вот так побеждает правдивость в делах,

Ты дашь правоту, а победу – Аллах.

Правдивая речь да пребудет крепка!

Ах, горько нам, горько, – ведь правда горька!

Но тем, кто правдивость в беседу вложил,

Пособником речи сам Бог послужил.

Правдиво твое, Низами, естество, -

И правдой увенчано дело его!

Ґ) Абдурахман Нуріддін бін Ахмад Джамі

Абдурахман Нуріддін бін Ахмад Джамі – видатний класик фарсімовної поезії. Народився 1414 році в місті   Джам, помер у 1492 році в Гераті. Отримав чудову освіту. Вчився в Гераті й Самарканді. Здобув світову славу своїми поемами („Юсуф і Зулейха”, „Книга мудрості Іскандера” та інші). Зараз наведемо вірш Джамі про себе:

Сталь раскаленную разгрызть зубами,

Путь процарапать сквозь гранит ногтями,

Нырнуть вниз головой в огонь горящий,

Жар собирать ресниц своих совками,

Взвалить на спину ста верблюдов ношу,

Восток и Запад измерять шагами –

Все это для Джами гораздо легче,

Чем голову склонять пред подлецами.

Д)Інші поети

Омар Хайям

Омар Хайям (1040-1123), класик іранської літератури, всесвітньо відомий фарсімовний поет філософ і математик. Його ім’я та біографія овіяні легендами, а повне ім’я поета не вміщується  в одну стрічку: Гіяс-ад-Дін Абу-аль-Фатх Омар ібн Ібрагім Хайям Нішапурі. Багато складів та слів має ім’я Омара Хайяма, а ще більше граней у його незвичайного таланту.

Народився Хайям 1040 року у місті Нішапур. (Нішапур – один із головних культурних центрів Ірану). Багато подорожував, з його перебуванням пов’язані міста: Ісфахан, Бухара, Самарканд, Герат. Через деякий час Схід побачив у собі Омара Хайяма видатного ученого: математика, фізика, астронома, філософа. Слава щодо його глибоких знань розповсюдилась по всій Середній Азії. Багато східних правителів запрошували Хайяма стати придворним вченим. Розквіт його наукової діяльності випадає на період перебування в Ісфахані столиці могутньої Сельджукської держави. Там Хайям написав цікаві для науки праці по математиці й фізиці, на основі глибоких астрономічних дослідів створив календар, котрий як стверджують спеціалісти, точніший сучасного.

У стародавньому світі доля поетів часто залежала від сильних світу цього. Так склалася і доля Омара Хайяма, його меценатом був сельджукський візир Нізам ал-Мульк. По смерті візира для поета настала нелегка доба.  Залишок його життя пройшов у мандрах, у постійних турботах за хліб насущний. У 1123 році в Нішапурі перестало битись серце великого сина Ірану. Над його могилою в знак глибокої пошани споруджено мавзолей.

У сучасному світі Омар Хайям відомий більше як поет, творець оригінальних філософсько-ліричних чотиривіршів (рубаїв), об’єднаних сходознавцями-перекладачами у збірку „Рубайят”. Рубаї – одна із самих складних жанрів ірано-таджицької поезії. Об’єм рубаї чотири стрічки, три з яких (а іншими і всі чотири) римуються між собою. Хайям – неперевершений майстер цього жанру. В далекому минулому рубаї співалися один за одним, розділені паузою. Об’єднані у тематичні збірники, ці чотири вірші співалися, як куплети одної пісні, в рамках якої відбувався розвиток ліричного образу. Рубаї, пройняті загальнолюдськими ідеями, органічно вплітаються в основні життєві структури, позбавлені швидкотічності       й хвилинної  заклопотаності, приваблюють своєю незвичайною музичністю, ритмічністю, витонченістю обробки кожної поетичної фрази, глибиною філософської думки, яскравими образами, безпосередністю поглядів на світ ліричного героя.

Підходячи до ідейно-тематичного аналізу лірики Омара Хайяма, необхідно підкреслити ту обставину, що в основні її лежать філософські роздуми й гедонізм. (Гедонізм –  філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом. Метою життя.) Ствердження права людини на радість існування – головне, що відчуваємо, читаючи його вірші-афоризми.

У багатьох віршах  погляди поета мудреця зображено яскравіше й чіткіше, ніж у його філософських трактатах. Діалектичному кругообігу матерії присвячено безліч рубаїв Хайяма.

Прощалась капля с морем – вся в слезах!

Смеялось вольно море – все в лучах:

„Взлетай на небо, упадай на землю –

конец один  – в моих волнах”.

Незалежний науковий склад  розуму Омара Хайяма виявився у повстанській формі й моральній величі зображеному в загальнолюдських категоріях добра діяльності й справедливості. (своєрідне сприймання ним дійсності проявилися в стверджені).

Если в прах ты, судьбою униженный пал,

Если купол небесный тебя покарал,

Но и воду живую из рук подлецов

Не бери, хоть бы даже в огне ты сгорел.

У насолоді здорового фізичного існування, звеселенні духу бачить поет цінність людського життя: кожний народжений повинен отримати свою ліру щастя. Темою багатьох чотиривіршів Омара Хайяма є насолода життям, милування картинами земного раю: травинкою на березі струмка, кущем рожевої троянди, ніжністю кохання.

Травинки те, что у ручья, не мни.

Из уст красавиц выросли они.

Ступай тихонько, их касайся нежно,

Тюльпаноликим ведь они сродни.

Багато рубаїв присвячено роздумам над Кораном. Справді, глибокими є слова:

Коли у небуття і ймення наше кане,

Не згасне сонечко у небі полум’яне.

Нас не було, та світ не був від того гірший,

Він не погіршає й тоді, як нас не стане.

Слід зазначити, що своїй світовій славі Хайям зобов’язаний Фітцжеральду, англійському

сходознавцю, а також Хрістенсену, головному перекладачу Хайяма з фарсі на європейські

мови. (На Україні життя і творчість Омара Хайяма досліджував А.Кримський. Він в 1916

р. Включив окремі твори поета в книгу „Перські лірики”, перекладав українською мовою з

фарсі). На цьому розмову про Омара Хайяма ми завершуємо і перейдемо до розгляду

інших великих поетів.

Алішер Навої

Тепер розглянемо біографію та літературну спадщину великого узбецького поета Алішера Навої. Співцем свободи, великим гуманістом свого часу, противником середньовічної схоластики і деспотизму був Алішер Навої (1441-1501). Котрий писав, як  джагатайською (старо – узбецькою) мовою, так і фарсі.

Алішер Навої, батько узбецької літератури, народився 10 лютого 1441 року в Гераті. Дитинство та молоді роки майбутнього геніального поета проходили в трагічні сумні часи. Після смерті грізного Тамерлана розпалася його феодальна держава. Почалися між осібні війни, (які роздирали імперію. Разом з тим почалося національне відродження пригноблених народів. Разом з розпадом імперії розпадалась і література фарсі) деспотизм володарів та воєначальників знайшов своє зображення у жорстоких кровопролиттях. Власним сином був вбитий самаркандський спадкоємець – тімурид, всесвітньо відомий вчений Улугбек. Слідом пішли розправи над його однодумцями. Прагнучі до влади неуки зруйнували обсерваторію у Самарканді. Саме в цей період відбулося становлення особи Алішера Навої . Виснажливі пошуки місця в житті змушували юнака декілька разів кидати службу й переїжджати із міста в місто. Тільки у 1469 році поет був запрошений новим володарем в Герат на постійне  місце проживання. Цим новим володарем був Хусейн Байкара, друг молодості поета, який дав Алішеру Навої вищий придворний чин оберегача печатки. Байкара, як і інші тимуриди, сам писав вірші й був меценатом мистецтв. Але не дивлячись на деякі прогресивні погляди, йому були властиві жорстокість і деспотизм. Він не завжди підтримував Алішера Навої. Служба при дворі, заважала письменникові на повну силу проявляти свій талант. І у 1476 році він залишив свою посаду, цілком присвятивши себе літературі. Через 11 років його направили у віддалене місто Астрабад губернатором, але відразу ж дозволили повернутися в Герат, де він і помер у 1501 році. Геніальність поета в тому, що він був першим поетом, котрий створив оригінальні епічні й ліричні оповіді узбецькою мовою.

У своїй останній роботі „Сварка двох мов” Навої, викладаючи свій досвід багаторічної боротьби за національну мову, з гордістю пише: „ мені здається, що я затвердив велику істину перед гідними людьми узбецького народу…” Цією істиною поет по праву вважав доведену їм на практиці можливість творити на рідній мові узбеків. (Це було неабияке досягнення. І устремління відступити від фарсі було подвигом Навої, який захищав національну гідність узбецького народу, піднімав самосвідомість нації через мову).  Проте Навої не цурався й фарсі, під прізвищем Фані він писав багато творів цією мовою. Відомо, що на Сході поезія розвивається у парі з наукою. Алішер Навої також виявив себе як учений. Вивчаючи праці Авіцени, Улугбека, Фарабі та інших вчених він черпав з них багатющі традиції пізнання та вільнодумства.

Свою лірику узбецькою мовою Навої об’єднав у чотири дивани (збірки). Але ми її не розглядаємо (Ця поезія заслуговує окремого вивчення), тому що знайомимося з поезію фарсі. (і тільки). Навої, так як і Нізамі, написав „Хамсе”, але на той час „Хамсе” писалась, як Назара (відповідь) попереднику. Свою „Хамсе” Навої написав узбецькою мовою у „відповідь” Нізамі, зберіг усі персонажі, але все інше трактував по-своєму. На фарсі, як ми вже зазначили, Навої писав газелі, касиди, кит’а, під прізвищем Фані. На закінчення розмови про такого видатного поета яким був Алішер Навої приведемо його ж слова:

… Желанье вслед великим трем идти –

Хоть шага три пройти по их пути.

Решил: писали на фарси они,

А ты на тюрком языке начни!

Хоть на фарси их подвиг был велик.

Но пусть и тюркский славится язык.

Цього вірша Навої склав у похвалу своїм попередником: Нізамі, Дехлеві, Джамі. (Що свідчить про те, що перш ніж іти в поезії своїм шляхом, Навої зрозумів, що слід глибоко вивчити поезію своїх попередників на фарсі, так як вона вже стала класичною. І тільки осягнувши закони й загадки майстерності своїх  попередників, він пішов своїм шляхом – став писати рідною мовою.

Якщо ти мудрий, то повинен знать,

Що міць дає не царство, і не рать,

Бо перед Богом тисячний загін

Є меншим, ніж скорботний зойк один.

Такою була і є велика сила поезії фарсі. Після того, як поет ознайомився  з творами цих видатних людей, у ньому з’явилося бажання пройти їх нелегкий шлях але він вирішив творити узбецькою мовою. Ім’я  Алішера Навої ніколи не забуде вдячний узбецький народ.

Перу Навої належить близько 30 збірок поезії, поема „Хамсе”, філософська алегорична поема „Мова птахів”, збірка афоризмів „Коханий сердець” та інші. Українською мовою перекладали твори Навої М.Бажан та М.Терещенко.

Поетів, що писали мовою фарсі було дуже багато, але не всі імена дійшли до нас, а творчість  деяких вимагає детального вивчення та перекладу з фарсі українською мовою. Щойно ми розповіли про найвидатніших фарсімовних поетів: Рудакі, Фірдоусі, Хайяма, Нізамі, Навої, але їх десятки, про всіх розповісти неможливо, і зараз ми будемо вміщувати лише короткі згадки про кращих із них.

Джелаледдін Румі

Так Джелаледдін Румі був великим байкарем фарсі, (вище ми приводили його „Розповідь про виноград”). Класиком персько-таджицької літератури, філософом. Народився у 1207 році в місті Балх (Афганістан). В основному творі „Месневі – і манаві” (27 тисяч бейтів) трактував питання філософії й етики суфізму, ілюструючи теоретичні положення притчами, байками, оповіданнями. Байка в країнах Арабського халіфату, так як і на Україні. Це явище не стільки літературне, як соціальне і політичне.

Цим темам присвячено і збірник ліричних віршів „Диван” (150 тисяч бейтів) і філософський трактат „Річ у собі”, написаний арабською мовою. У розквіт своєї слави обрав собі наставником вбогого дервіша Шамса. Прожив бурхливе життя. Помер у 1273 році в місті Конья (Туреччина).

Мусліхаддін Абу Мухаммед Абдаллах Ібн-Мушріфаддін Сааді

Мусліхаддін Абу Мухаммед Абдаллах Ібн-Мушріфаддін Сааді – класик літератури персів, мислитель. Народився між 1213-1219 роками у Ширазі. Важко пройшли дитинство й юність майбутнього поета: виснажлива праця. Володар Ширазу зумів золотом відкупитись від татаро-монголів і забезпечити мирне існування жителям міста. Сааді проповідував гуманізм, викривав феодальний гніт під час панування монгольських ханів. Основні твори – ліричні газелі та збірки дидактичних оповідань „Бустан” (у віршах) і «Гюлістан» (у прозі). Помер у  Ширазі 1292 року.  З талановитістю Сааді ми вже познайомились вище. (Його твори мало вивчені на Україні).

Носір Хісроу

Носір (Насір) Хісроу – цікава особа у літературі персів та таджиків. Народився в Кабадйяні 1004 року (Таджикистан). Помер 1088 року в невідомому памірському селищі Юмгані (Афганістан). Покинув високу посаду наглядача над зборами податків і пустився в подорож в пошуках правди й справедливості. Сповідував кармалітську єресь і став переслідуватися династією Сельджукидів. Помер у злиднях. З творами Носіра Хісроу ми ще не знайомилися, тому приведемо його  вірш під назвою „Язик”:

Прекрасен рот. Но в логовище рта

Беда для человека заперта.

Язык его таит и зло и грех.

Молчанье – вот сокровище для всех!

Но коли речи ты не можешь устеречь,

Так пусть добром твоя блистает речь.

Слова любви – как золото зари…

Такое, если можешь, говори!

Но, слово зла скатится с языка, -

Гони его, как беркут бирюка!

Звичайно  ми не можемо забути імена таких поетів: Дакікі, Хамані, Фізулі, Хаміді, Дехлеві, Хатіфі, Насімі, але й розповідати про їхні біографії ми також не можемо. Ми не згадали ще десятки поетів, але слава їхня не вмре і не згасне. Тепер почнемо нову велику частину нашого твору – вплив поезії на фарсі, на інші поезії адже багато поетів із різних країн творили під впливом поезії на фарсі. Наше завдання знайти зв’язок між тими, давніми поетами Ірану та Таджикистану (як і інших фарсі мовних регіонів), й поетами недавнього минулого, розповісти про відродження поезії на фарсі в самому Ірані, про сучасну літературу на фарсі.

Частина I I

1. Значний вплив фарсімовної поезіїї на літератури інших народів

А) Українські літератори

Почнемо нашу роботу з вітчизняної поетеси Лесі Українки (1871-1913) відомої, як і драматург і прозаїк. Леся Українка читала твори найвідоміших фарсімовних поетів, їхні поеми про кохання, вирішила на основі історії про Пророка Мухаммада, створити діалог під назвою „Айша та Мухаммад”. Тема діалогу свідчить про те, що Леся Українка була обізнана з поезією на фарсі, а також на арабській мові. Вплив поезії Сходу на українських поетів потребує окремого дослідження, це завдання не легке, оскільки відчувається брак матеріалу. Ми можемо помітити й у Тараса Шевченка (1814-1861) деякі деталі сходу, але це пояснюється не впливом, а тим, що Шевченко довгий час перебував у Казахстані (на Сході) й звісно знав деякі звичаї східних народів. Знаючи їх, використовував у своїх поемах („Кавказ”). Багато російських поетів підпали під справжній вплив поезії на фарсі. Розглянемо кожного окремо.

Б) Зарубіжні літератори

Валерій Брюсов

Валерій Брюсов (1873-1924) видатний російський поет, знав багато мов, у своїй книзі „Сни людства” хотів показати душу людства, так як вона виявилась у його ліриці. «Це не повинні бути ні переклади, ні копіювання, але ряд віршів, написаний у тих формах, які собі створили послідовно століття, щоб висловити свої заповітні мрії. Мені хотілося б при цьому складати вірші не так само, як компонувати їх первісні люди, поети східної та античної старовини, поети середніх віків, епохи Відродження століть, слідуючи до нашого часу, поети різних країн Індії, Персії, Китаю, Японії, Мексики, Малайського світу, але так, як вони хотіли творити вірші. Маючи всі ті засоби, які дає техніка сучасної поезії, я хотів би договорити те, що вони намагались висловить… мені хотілося б перейняти не стільки зовнішність різноманітних образів лірики, скільки їхній дух…” Брюсов намагався привести ліричні приклади кожної країни, цього він не встиг, а все-таки всю чарівність перської, арабської та індійської лірики, ще багато інших, він відтворив. Тому книгу „Сни людства” вважають незавершеною.

З поезією на фарсі Брюсов познайомився завдяки допомозі С.О.Полякова, чудового лінгвіста того часу. Пізніше Брюсов писав: „Я повинен висловлювати глибоку вдячність моєму помічнику, чудовому лінгвісту. С.О. Полякову, котрий дав мені розуміння про складання віршів перське та японське. (навчив мене розуміти перську та японську поезію).  В.Брюсов знав багато мов: латину, французьку, древньогрецьку, німецьку, англійську, італійську, з деякими труднощами міг читати іспанські та шведські тексти. Мав поняття про деякі східні мови, у тому числі й фарсі. Про перську поезію на фарсі він писав: „Декілька перських газелей, прочитаних і перекладених мені Поляковим, дали мені набагато ширше уявлення про цю поезію, ніж цілі томи досліджень про перську літературу”. Справді за допомогою того ж Полякова Брюсов написав кілька своїх газелей, без усякого сумніву він писав їх під впливом, про це йшлася мова вище. Наведемо для прикладу одну з них, написаних у дусі перської лірики:

В ту ночь нам птицы пели, как серебром звеня,

С тобой мы были рядом, и ты любил меня.

Твой вигляд, как у газели, был вспышками огня,

И ты газельим взглядом всю ночь палил меня.

Как в тесноте ущелий томит пыланье дня,

Так мы, маня к усладам, всю ночь томил меня.

Злой дух, у ели, в горах, таится, клад храня.

Ах, ты не тем ли кладом всю ночь манил меня?

Минуты розовели, с востока тень гоня.

Как будто по аркадам ты вел, без сил, меня.

Пусть птицы мне звенели, что близко западня!

В ту ночь любовным ядом ты отравил меня.

В цій газелі ми бачимо все написане в дусі поезії на фарсі, придивимось уважно, чи не нагадує нам ця газель славетного Гафіза? Так, адже й прийоми всі такі, й за ідеями схожі ці вірші. Брюсов писав не тільки в дусі фарсі, він копіював Рабіндраната Тагора й арабську лірику, (синтетичну) та багато інших. Проте ми цілком справедливо можемо вважати, що Брюсов підпав під вплив фарсімовної поезії.

Михайло Лєрмонтов

Дуже любив поезію на фарсі Михайло Юрійович Лермонтов (1814-1841) – один із найкращих російських поетів. Він довгий час жив на Кавказі (був у засланні). Воював проти гірських народів Кавказу (на той час Росія вела війну проти горців з метою позбавити їх незалежності) . Це була небезпечна загарбницька війна. Таких воєн Росія проводила безліч. Будучи у засланні Лермонтов не перестав працювати. (Під впливом природи, звичаїв Кавказу, він  захоплюється). Саме тоді його зацікавила поезія фарсі, й цей невгамовний поет почав творити поеми на зразок фарсімовних. Наприклад оповідь „Восточное сказание” („Три пальми”). Події відбуваються на землі Аравії, у ході оповіді розповідається про життя трьох пальм. А також висвітлювання філософські погляди на життя характерні для фарсімовних поетів. Крім того поема написана бейтами, як і справжня поезія на фарсі. Так у цій оповіді розповідається про те, як у Аравії серед пустелі росли три пальми утворюючи оазис, століття простояли вони й ніхто їх і не бачив. Набридло пальмам просто стоять і повільно жити чекаючи смерті. Звернулися вони з проханням до Аллаха, щоб той послав їм караван, котрий розташувався б поблизу на нічліг. Не встигли вони закінчити свою молитву, як:

И только замолили – в дали голубой

Столбом уж крутился песок золотой,

Звонков раздавались нестройные звуки,

Пестрели коврами покрытые вьюки,

И шел колыхаясь, как в море челнок,

Верблюд за верблюдом взрывая песок,

Мотаясь висели меж твердых горбов

Узорные полы походных шатров,

Их смуглые ручки порой подымали…

И черные очи оттуда сверкали…

И, стан худощавый к луне наклоняя

Араб горячил вороного коня.

И конь на дыбы подымался порой,

И прыгал, как барс, пораженный стрелой;

И белой одежды красивые складки

По плечам фариса вились в беспорядке;

И, с криком и свистом несясь по песку,

Бросал и ловил он копье на скаку.

Дуже точно Лермонтов описав караван, які ходили таким чином і століття назад, і ще довго після смерті Лермонтова. Підійшовши до пальм караван справді зупинився, люди набрали води, обірвали плоди. А тільки стемніло, люди зрубали й спалили ці столітні пальми! На ранок від цих великих дерев абсолютно нічого не залишилося. Ця оповідь, як і оповіді багатьох фарсімовних поетів, написана у переносному значенні. Так Лермонтов зображує певний тип людей, у яких все є, а вони хочуть ще більше й доходять до того, що бажають того, що їх загубить. Воно, як правило, так і відбувається. Ці люди погано закінчують. Лермонтов писав  ще деякі вірші під впливом („Скарги турка” наприклад). Але оповідь „Три пальми” є основним твором поета, який написаний під впливом поезії на фарсі.

Олександр Пушкін

Поезію на фарсі дуже любив і шанував Олександр Сергійович Пушкін (1799-1837) – найвидатніший  російський поет. Пушкін був дуже розвиненою людиною і в ранньому віці познайомився з фарсімовними поетами (вірніше з їхніми творами). Пушкін писав:

Ты пой, пой поэт при мне

Песен Персии печальной:

Напоминают мне оне

Другую жизнь и берег дальний.

На прикладі Лермонтова і Пушкіна можна визначити два типи впливу  поезії на фарсі. Такі, як Лермонтов самі творили на зразок фарсімовних віршів, такі, як Пушкін тільки захоплювалися й дивувалися красою поезії на фарсі. Вони писали тільки захоплені стрічки на честь фарсімовної поезії (прикладом може послужити наведений вище чотиривірш).

О. Гумільов

Писав вірші під впливом поезії на фарсі О. Гумільов (1886-1921) – великий мандрівник, котрий побував і в Азії, і в Африці, і в Західній Європі. Скрізь під впливом культури тієї країни де він перебував на той час, Гумільов писав вірші. Побувавши в Азії, він на основі (під впливом) усної народної творчості склав кілька віршів. Наприклад, „Услід за Синбадом – Мореходцем”. Ми знаємо, що у регіоні, де розповсюджена мова фарсі, існує надзвичайно багата усна народна творчість, деякі казки принесені сюди арабами, на основі усіх казок, легенд, переказів була створена збірка „Тисяча і одна ніч”. До цієї збірки увійшла й величезна легенда про подорожі Сіндбада-Мореходця. Це був невтомний мандрівник, який покинув усе тільки для того, щоб подорожувати. Гумільов ототожнював себе з цим невтомним мандрівником, який, подорожуючи, пережив безліч, страждань. Так був створений вірш „Услід за Синдбадом-Мореходцем”.

Следом за Синдбадом-Мареходом

В чуждых странах я сбирал червонцы,

И блуждал по незнакомым водам,

Где, дробясь, пылали блики солнца.

Сколько раз я думал о Синдбаде

И в душе лелеял песни те же;

Было сладко грезить о Багдаде,

Проходя у чуждых побережий.

Но орел, чьи перья – красный камень,

что носил богатого Синдбада,

Поднял и швырнул меня на камень,

Где морская веяла прохлада.

Пусть халат мой залит свежей кровью,

В сердце гибель загорелась снами,

Я как мальчик, схваченный любовью,

К девушке, охваченной шелками.

Тишина над дальним кругозором,

В мыслях праздник светлого бессилья,

И орел моим смущенный взором,

Отлетая, распускает крылья.

Гумільов написав ще кілька віршів під впливом поезії на фарсі, наприклад „Семіраміда”. (По духу своєму, по устремлінню осягнути незнане, відкрити нові далі Гумільов був близький давньосхідним поетам). Але це основний його впливовий вірш, причому в деяких фрагментах автобіографічний.

Сергій Єсєнін

Під великий вплив поезії на фарсі потрапив Сергій Єсєнін (1895-1925). Він змалку захоплювався поезіями різних народів світу, у тому числі й фарсімовною. Поет дуже любив Омара Хайяма, Сааді, Гафіза, був знайомий і з творчістю інших поетів. Єсєнін створив велику збірку віршів, яку назвав „Персидські мотиви”. Читаючи цю збірку не можна не помітить глибокої обізнаності автора у питаннях щодо поезії на фарсі. Єсєнін наслідує жанр газелі, й пише переважно ліричну поезію. Він, як і Лєрмонтов писав сам, а не захоплювався й дивувався, як Пушкін та інші. Його газелі написані бейтами, крім того Єсєнін робив спробу писати рубаї. Нижче наведемо один із його віршів:

Ты сказала, что Саади

Целовал лишь только в грудь.

Подожди ты бога ради,

Обучусь когда – нибудь.

Ты пропела: «За Ефратом

Розы лучше смертных дев».

Если был бы я богатым,

То другой сложил напев.

Я б порезал розы эти,

Ведь одна отрада мне –

Чтобы не было на свете

Лучше милой Шаганэ.

И не мучь меня заветом,

У меня заветов нет.

Коль родился я поэтом,

То целуюсь, как поэт.

Це лише один з багатьох віршів (ліричних) Єсеніна, котрий підпав під дуже сильний вплив поезії на фарсі.

Йоган Вольфганг Гете

У світі безліч поетів творили під впливом фарсімовної поезії. Про східних поетів, вже й говорити нічого вони підпадають під вплив один одного. (Звичайно найбільшого впливу творів на фарсі зазнала східна поезія. Але західна література до цих пір знаходить там те, що її захоплює. Західні, американські й австралійські поети набагато більше захоплюються фарсімовною поезією, ніж вітчизняні. Проте ми не маємо можливості описати цей вплив детально, за настачею інформації. Ми маємо змогу описати впливову діяльність лише одного західного поета, а саме Йогана Вольфганга Гете (1749-1832). Це великий німецький поет драматург, фізик, зоолог, історик та ін. Його впливова діяльність зібрана у збірнику „Західно-східний диван” – сама назва збірки „диван” назва в перекладі з фарсі й означає «збірка» – й форма написання віршів, що туди входять свідчать про глибоку обізнаність автора у питаннях щодо фарсімовної поезії.

Над „Західно-східним диваном” Гете почав працювати у 1814 році. В ньому він зобразив свої роздуми щодо епохи, наступної після французької буржуазної революції XVIII століття і наполеонівських воєн, щодо великих політичних і соціальних потрясінь, котрі відчуло людство в період формування буржуазного суспільства. Незадоволений складом сучасної йому Європи поет шукає забуття у східному світі. Крім того, тут зобразилися інтереси Гете до культури і мистецтва Сходу, тоді ще маловідомі на Заході. „Західно-східний диван” – перлина німецької поезії. З чудовою філософською силою Гете розкрив тут поетичні скарби східних країн. В образі мудрого життєлюбця поета Хатема (ми спостерігаємо деякі власні риси Гете. Дуже любив Гете читати Нізамі  й Гафіза. Приведемо його чудовий вірш із „Західно-східного дивана”, який називається „Гіджра”:

Север, Запад, Юг в развале,

Пали троны, царства пали.

На Восток отправься дальний

Воздух пить патриархальный,

В край вина, любви и песни,

К новой жизни там воскресни.

Там наставленный Пророком,

Возвратись душой к истокам,

В мир, где ясным. Мудрым слогом

Смертный вел беседу с Богом,

Обретал без мук, без боли

Свет небес в земном глаголе.

В мир, где предкам уваженье,

Где чужое в небреженье.

Где просторно вере правой,

Тесно мудрости лукавой

И где слово вечно ново,

Ибо устным было слово.

Пастухом броди с отарой,

Освежайся под чинарой,

Караван води песками

С кофе, мускусом, шелками,

По безводью да по зною

Непроезжей стороною.

Где тропа тесней, отвесней,

Разгони тревогу песней,

Грянь с верблюда что есть мочи

Стих Гафиза в пропасть ночи,

Чтобы звезды задрожали,

Чтоб разбойники бежали.

На пиру и в бане снова

Ты Гафиза пой святого,

Угадав за покрывалом

Рот, ослепляющий кораллом,

И склоняя к неге страстной.

Сердце гурии прекрасной.

Прочь, завистник, прочь, хулитель,

Ибо здесь певца обитель,

Ибо эта песнь живая

Возлежит к преддверьям рая,

Там тихонько постучится

И к бессмертью приобщится.

Це лише один чудовий вірш із „Західно-східного дивана”, але й він повністю підтверджує усе сказане вище.

1. Місце та роль цієї поезії у світовій літературі

Як ми вже зазначили вище Джамі був останнім великим фарсімовним поетом. Після його смерті поезія на фарсі почала дуже швидко занепадати. (відомі причини: розпад імперії, боротьба за національне самовизначення сприяли тому, що письменники відмовились від мови фарсі, як мови-поневолювача і стали писати рідними мовами). Не зовсім точно відомі причини цього занепаду. Ще задовго до заходу краси поезії почали відокремлюватися літератури (поезії) інших народів, до того фарсімовних. (згадаймо Алішера Навої наприклад, творчість якого ми вже розглядали вище). Народ перський частково асимілювався з арабами. Як би там не було, а фарсі мовна поезія занепала на довгі століття. Про роль та місце цієї поезії ми вже говорили вище. Виділенням цього пункту просто хочеться примусити читача ще раз замислитися над темою.

7. Занепад та відродження поезії мовою фарсі, сучасна іранська поезія та література

(післямова)

Лише у 1905-1911 роках почалося відродження поезії мовою фарсі, оскільки склалися знову історичні умови революції. Воно тісно пов’язане з революцією в Ірані 1911 року, коли іранський народ  захотів звільнитися від іноземних загарбників. Ми бачимо, що історія повторилися: фарсімовна поезія виникла за умов війни й відродилися також за умов війни. Спочатку розвивалися переважно прозові твори, але пізніше розквітла й поезія „як і в старі часи”.

Батьком сучасної фарсімовної літератури вважається Алі Деходда, за ним почали творить Фарахані, Бехар Джамалзаде, Ареф Казвіні. Приблизно на той час від перської літератури остаточно відокремилась таджицька література. Батьком якої вважають Садреддіна  Айні. Нового розвитку зазнала саме поезія на фарсі у період з 1940-1970 роки. Стали відомими такі поети, як Парвіз Ханларі, Нішак Юшідж й поетеси Сімікбар Бегбані, Жале Сольтані. Розвитку зазнала взагалі література Ірану (не тільки фарсімовна). Стали відомими такі прозаїки й поети: Садек Хедаят, Бозорг Алеві, Садек Чубек, Бегозін, Расул Парвізі, Ферідун Тонкабоні. У сучасній перській літературі став помітним реалізм.

Взагалі ж фарсі мовна поезія (й література взагалі) зазнала й буде зазнавати всілякого піднесення, тому, що вона непересічна і глибинна! Й справді фарсімовна поезія відіграє певну роль у світовій літературі й становить невід’ємну частку  літератури народів світу!

20.11.1992 – 31.01.1993

Абдул-Къадир Нурмухамедов